Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

— Негайно покличте до мене моураві! Привели заспаного управителя, але не встиг той рота розтулити, як пан гукнув слугам:

— Не хочу більше терпіти в своєму маєтку цього лицеміра! Візьміть і спустіть його з пагорба, та ще й колінцем під зад, щоб надалі не смів і наближатися до палацу.

Управитель справді був людиною бридкою, але батько все ж терпів його. Мати, знаючи батьків норов, скористалася слушною нагодою і таким чином урятувала сім’ю від нікчемного управителя.

На цьому я закінчу розмову про мого батька, хоча міг би ще багато чого розповісти про нього...

Горішній поверх нашого будинку, чи палацу, називався «одою», нижній — «палатою». З трьох боків до палацу прибудовувались різні приміщення: помешкання для прислужниць та слуг-чоловіків, пекарня, кухня, комори, кукурудзосховища, винні погрібці та всілякі сараї і саманні будівлі. Неподалік був розташований саджалабо[5], а навколо стайня, саж, курник, загони для кіз, гусей, індиків та інші споруди.

У помешканні для прислужниць жили жінки: годувальниці, покоївки і прості служниці.

Годувальниць і няньок дуже шанували — за відданість сім’ї, за вірну службу й працю, за турботи про дім; вони користувалися правом голосу в сімейних справах, вони й князівських дітей виховували.

Здавна так було заведено в усіх панських сім’ях. Та моя матір одійшла від цього звичаю і виховання дітей майже повністю взяла на себе.

Покоївками завжди були дівчата, яких княгиня одержувала як посаг від своїх батьків і які виросли разом із нею. Вони обслуговували тільки свою пані. Служниці мали догоджати всім, і всі могли понукувати на них. За служницями стежили годувальниці, вони ж їх і навчали. Роботи в дівчат було не впрогорт: кроєння та шиття, вишивання, прання, догляд за шовкопрядами та інше — це вважалося їхнім прямим обов’язком.

Чоловіки-слуги мали набагато менше домашніх повинностей. В пекарні господарювали пекарі; двічі на день топили торне[6], пекли все, що вимагалося, а потім уже нічого не робили, навіть тоді, коли дуже були потрібні робочі руки. В кухні порядкували кухарі: ці поводились майже так само, як і пекарі. Винними погребами відали ключники, вони ж розпоряджалися і кукурудзосховищами та коморами, а саманні будівлі були під наглядом конюхів. Решта двірських слуг і пастухи становили особливу групу.

Отож, кожен виконував тільки свою, точно визначену й віками усталену роботу, ніяких інших обов’язків на нього не покладали, і в чуже діло ніхто не втручався. Кожен добре знав лише те, що на нього покладалося, і, звісно, не потребував нічиїх порад чи підказок. Лише особисті слуги не мали певних чітких обов’язків, і самі, без наказу панів, ніякого діла не робили.

Так воно велося, а що домашньої роботи було небагато, то поміщицька челядь здебільшого байдикувала.

Перед нашим будинком простяглося велике подвір’я, посеред якого росли, гордо розправивши могутнє гілля, величезні горіхи. Тут стояла й домашня церква з окремим відділенням для жінок. У давнину всі церкви в Грузії будувалися з такими відділеннями. Під час молитви чоловіки стояли в церкві попереду, а жінки — позаду. Безумовно, жодному з чоловіків і на думку не спадало одвернутися від ікон і дивитися на жінок! А нині, коли будують наші церкви за російським взірцем і жіночі відділення скасовано, чоловіки й жінки разом заходять до церкви, напівголі жінки принаджують погляди чоловіків, і богомольці міняють небесні сподівання на земні надії, в них закипає кров і з’являються гріховні бажання.

Майже кожна велика сім’я мала свого священика. Церковні відправи були безперервні, і священик користувався набагато більшою повагою й шаною, ніж нині. І царі, і можновладні князі просили у священика благословення і цілували йому руку. Але своєму священику, як людині домашній, вони руки не цілували. Звідтоді й побутує у нас приказка: «Не дано благодаті домашньому священикові».

Така в загальних рисах картина тогочасного життя вельможних родин взагалі і нашого дому зокрема. Можливо, в когось виникне запитання: навіщо пани тримали тоді так багато челяді, коли їй нічого було робити? Причини цього — у звичаях і традиціях. Здавна заведені порядки, пов’язані з кріпацтвом, увійшли в кров і плоть і сприймалися як закон, порушення якого вважалося гріхом.

Кріпацтво в нас було умовне, а не безмежне, як в інших краях. Кріпаки знали, що віддавати, а пани — що брати, і обидві сторони беззастережно виконували свої обов’язки. Селяни різних родів і різних сіл оподатковувались по-різному: одні мали платити більше, інші — менше, а дехто й зовсім нічого не платив, був звільнений від податків. Один з наших селян, до речі, платив пів-яйця: перед масницею він приходив до палацу, в кухні смажив яйце, розрізав його волосиною з кінського хвоста й віддавав податок панові. Податок — пів-яйця — так дошкуляв тому селянинові, що він часто просив пана: скасуй його, корову за це віддам. А пан йому: якби я довічний обов’язок скасував заради корови, то це було б зажерливістю, а як відданість свою доведеш інакше, може, й скасую.

Якось серед прислужниць спалахнула чума, і хворих дівчат перевели до іншого приміщення. Усі так перелякалися, що до них ніхто не підходив. Той селянин скористався цим і сам почав доглядати челядниць. За цю вірну службу й звільнили його від податку — пів-яйця.

Інший селянин за рік мав давати десять глеків вина. Якось виноград не вродив, і пан звелів замість вина принести десять глеків води і влити в чурі[7].

— Що виноград не вродив — то Божа воля. Селянин все одно працював. Він не винен, що нічим платити. А вода ж попід його ворітьми тече...

І змусив пан селянина принести води, аби не подумав той, що податку можна не платити.

— Я не прошу того, що не винен від діда-прадіда, але мусить віддати те, що винен. Так від предків ведеться, цього і ми повинні дотримуватися, — повчав батько. І самі селяни ретельно виконували свій обов’язок, проте ніколи не віддавали більше, ніж вимагалося, навіть під загрозою смерті.

Село Таваса славилося своїми свиньми так само, як Шроша — курками, Рача — телятами, Аргветі — вівцями. Таваські селяни повинні були щорічно постачати до палацу після Різдва, на масницю, по одній однорічній свині з кожного двору. За звичаєм, кожен селянин одрізував від принесеної туші праву ногу і забирав її додому. Це звалося «повернути своє щастя». Один селянин запізнився чомусь у дорозі й приніс свинину лише на другий день посту. Пан розгнівався й жбурнув тушу прив’язаному на подвір’ї ведмедю. Той, звісно, накинувся