Еррі Де Лука - Неприкрита природа, Еррі Де Лука

у горах у лавах альпійських стрільців. Він позичив своє тіло розп’яттю. Для нього то мала бути вершина творчості: наслідувати його, набравшись сміливості обміняти своє тіло з його.

Витягую руку з просвіту між ребрами й хрестом, де майстер відтворив особливий вигин тіла у спробі вийти із положення, в якому затиснена грудна клітка. Воно прогинається, щоб ухопити останній ковток повітря перед смертю.

Якось мені довелося бути в одній кімнаті з чоловіком, що мучився у передсмертній агонії, і там одна жінка сказала: «Відчиніть вікно, бо так він не помре».

А тут розп’яття — надворі, обличчям проти вітру, і помирає від задухи. Ясно, що дме вітер, бо волосся на голові скуйовджене і розвіяне набік.

* * *

Я кажу рабину, що маю намір зробити собі обрізання. З метою кращого розуміння. Він утримується від коментарів, дає мені адресу лікаря разом із запискою від свого імені.

Зустрічаюся із лікарем — чоловіком мого віку, немолодим, привітним, добре вдягненим. Він пояснює мені, як відбуватиметься операція і скільки часу потребує заживання.

Він висловлюється з приводу мого бажання духовно наблизитися до скульптури:

— Це, напевне, як у актора, якому треба зіграти роль мусульманина або єврея, і він хоче зробити обрізання, щоб вжитися у роль. Метод Станіславського, доведений до крайнощів.

Він — поціновувач театру, в молодості сам був учасником самодіяльної трупи. Йому подобалася драма, ототожнювання себе з героєм, яке не зникало після вистави ще протягом кількох днів.

— Потрібен новий персонаж, щоб скинути з себе личину попереднього.

Він повідомляє, що операцію робитимуть лазером.

— Це як застосування швейної машини там, де раніше шили вручну. Економія часу пацієнтові і точність виконання. У медицині технології змінюються, але тільки ми, — ті, хто навчився робити, як у давнину, — знаємо, як діяти, якщо швейна машина зламалася.

Лікар пояснює, що мені треба здати певні аналізи, потім упродовж дня зроблять операцію і, якщо все буде добре, — увечері випишуть. Так я погоджуюся на виписку з попередньої своєї природи.

* * *

Іду до бібліотеки, щоб почитати про перше обрізання. Першим його зробив Авраам на знак заповіту між ним і богом. У той час йому було дев’яносто дев’ять років. І спершу він робить його усім домочадцям чоловічої статі, а потім — собі. Того самого дня, коли зустрічає бога, точить ножа.

Уявляю собі здивування і переляк слуг, врешті — їхню покору. Їм робить швиденько операцію перший практикант. Святе Писання повідомляє про це стисло, без зайвих подробиць. Якомусь письменникові знадобилося б сто сторінок, щоб описати все, від наказу і до його виконання.

Уявляю собі сум’яття першого з прислужників, як він роздягається, не маючи уявлення, що на нього чекає. Його ім’я заслуговувало на те, щоб його записали і пам’ятали.

* * *

Статуя зроблена у натуральний зріст, висота тіла — приблизно один метр вісімдесят сантиметрів у стані примусового видовження. Верхній край хреста довший за розп’ятого сантиметрів на двадцять. Беру драбину, піднімаюся по ній, щоб оглянути скульптуру зверху. Бачу поперечні м’язи шиї, розтягнені біцепси, напружені в повороті трицепси.

Поглядаю донизу, помічаю, що звідси розгортається незвична панорама: звідси видно Єрусалим. Захід сонця у п’ятницю, настає субота. Затихає гамір перед повним припиненням будь-яких робіт. Він помирає за мить до того, як в останніх променях сонця загоряються багрянцем білі стіни.

Кладу руку на верхній край хреста, відчуваю пальцями якийсь вирізьблений напис. Вмикаю ліхтарик, думаю, що то — підпис автора, якого я ніде не знайшов. Очищаю від пилу, бачу три символи, значення яких мені невідоме. Переписую їх собі на аркуш.

Іду до бібліотеки, щоб перевірити, чи то не літери грецького алфавіту. Ні. Іду до рабина, той дивиться.

— Ura — прокинься! — це він не мені.

— Це прохання у зверненні до Бога з Псалма 44[8]. Ви знайшли це на статуї?

На верхівці хреста. Питаю, який сенс вирізьблювати його там.

— Скульптор цим дієсловом просить розп’яття пробудитися. Це спонукання до воскресіння, що є новиною у християнстві, його додаткова заповідь.

За його словами, від «Ura» з часом виник вигук «Ура!» Той факт, що це слово вирізьблене на хресті, перетворює хрест на Святе Письмо.

— Тіло розп’яття є мостом між Старим та Новим Заповітами. Я вважаю чотири Євангелія таки частинами Старого. Новий починається із розп’яття, діяннями апостолів.

Від усіх цих пояснень я почуваюся знову як у вугільній шахті, в її погано освітлених ацетиленовою лампою підземних забоях. Але замість вугілля мені доводиться докопуватися до значень. Деталі здаються більшими, як у штольнях, через великі тіні, що відкидають у світлі ліхтаря. Цього я йому не казатиму, бо ще образиться.

Розповідаю йому про луску на ногах у статуї. Він питає, чи можна йому подивитися. Кажу, що маю запитати дозволу.

* * *

Операція минає швидко: один укол знеболювального і триває менше, ніж півгодини. Повертаюся додому, крокуючи з широко розставленими ногами, як той, хто напудив собі в штани. Боляче, але я терплю. Сам захотів змін у власній конструкції, а після цього потрібні чотири тижні підгонки. Тепер можу сказати, з якого боку я ношу «незручність».

Знаходжу собі ціпок, вдаю, ніби підвернув ногу. Жінка поїхала до своїх китів. І от я — обрізаний. Почуваюся так, наче мене прийняли до братства. Пече. Треба прикласти щось холодне. Першу ніч ніяк не можу заснути, одягаюся, виходжу надвір.

Іду вздовж набережної, спускаюся до моря, вмиваюся морською водою. Пригадую переходи через кордон. По дорозі туди я завжди зупиняюся біля гірського потоку. Мандрівники думають, що ми зараз його переходитимемо, але не бачать містків. Я сідаю, і вони розуміють, що то — перепочинок. Хочу, щоб вони прислухалися до дзюрчання води, помовчали гуртом, зібралися з думками. Нагинаюся над потоком, занурюю в нього обличчя, мию вуха.

Ідемо вздовж потоку аж до того місця, звідки він витікає, дзюрчання води перекриває собою шурхіт наших ніг по гравію.

* * *

Шум хвиль переносить мене думками у те місце, в той час. Гуляю собі аж до світанку. Зустрічаюся з рибалками, що йдуть до човнів. Для них о цій годині вже відчинено бар. Темрява блідне, на зорі вона, як під дією розчинника, світліє, аж поки не зникає, зборена сонячними променями. Тут немає півнів, що стрибають на тин і співають на схід сонця. Тут натомість — бурчання дизельних двигунів човнів, що виходять у море на риболовлю.

Заходжу до бару, відігріваюся кухлем кави, слухаю балачки про зиму та світанки, які з кожним новим днем відвойовують собі секунди