Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

— А от я не певен.

Мікаель вибрав Азіза на роль Соні, семирічного хлопчика. Вибір був нескладний. В Азіза й досі залишилося дитинство в його здивованих очах, і навіть у настороженому погляді. У його голосі чулася незвична для двадцятирічного молодого чоловіка лагідність. Часто Мікаелю доводилося наполягати, щоб той посилав голос, замість того, щоб тримати при собі. У ньому була вразливість, ефемерність і тваринна настороженість, і усе це якнайкраще пасувало до ролі, яка йому призначалася.

Мікаель спеціально написав текст для випускного спектаклю студентів, що завершували чотирирічний курс із акторської майстерності. За кілька місяців вони всі стануть молодими професійними акторами у пошуку кастингів, аби розпочати кар’єру. Згодом Мікаель упізнаватиме декого з них у рекламі пива чи шампуню. Дехто отримає маленькі ролі в телесеріалах. Більшість так і працюватиме офіціантами в ресторанах. А на найщасливіших і найталановитіших одного дня звернуть увагу режисери, щоб запропонувати їм велику роль, якогось молодого хлопця чи гарненької простачки.

У п’єсі Мікаеля Соні потрапив до рук солдата-ворога. Хлопчина став безсилим свідком звірячого вбивства своїх батьків. Солдат відрізав долоні батькові, а потім застрелив його. Після того він зґвалтував його матір, а потім кинув її, мертву, на понівечений труп її чоловіка. Відчуваючи огиду до себе за скоєні злочини, він не наважився позбутися Соні, котрий, коли думав про всі оті сцени, нагадував йому власного сина. П’єса закінчувалася тим, шо солдат вимагав від Соні назвати хоч одну підставу не робити з ним те ж, що він заподіяв його батькам. Соні відповів мовчанням. Інші сцени, в яких навперемінно зображалися обидва ворожі табори, давали можливість показати у п’єсі всю абсурдність війни.

Мікаель розділив клас на три різні групи: батько, мати, дитина; ворожий солдат; серце ворожого солдата. Робота просувалася більш-менш успішно. Студенти були точними, зосередженими. Йшлося не про те, щоб зіграти усю гаму почуттів, на цьому етапі створення спектаклю це було ще зарано. Вони мали навчитися розміщати власне тіло у просторі, управляти поглядом, контролювати власні жести й подавати репліки, згідно ритму й без поспіху. Мікаель передбачав певні труднощі зі сценою насилля, але вона пройшла без надмірної гарячковості. Водночас, увесь клас охопив майже релігійний трепіт, коли ворожий солдат наблизився до хлопця після того, як убив його батьків. Потрібно було бути сліпим, щоб не зрозуміти, що те переживання йде від Азіза, а не від Соні.

— Азізе, що не так?

— Нічого, месьє.

— А от я не впевнений.

— Я не можу грати цю роль.

— Чому?

Не кажучи ні слова, Азіз покинув заняття.

Назавтра Азіз не прийшов на заняття з акторської майстерності. Мікаель дуже непокоївся. За два дні він зателефонував і призначив зустріч у кафе неподалік Школи. Сам він прийшов заздалегідь і нетерпляче очікував, коли прийде його студент. По телефону Азіз видався йому дещо невпевненим. Час призначеної зустрічі вже добрі півгодини як минув, коли за великим вікном кафе він помітив силует молодого чоловіка. Азіз, у червоному шарфі й завеликій для нього шапці, міряв кроками тротуар біля кафе. Мікаель вийшов і зробив йому знак.

— Чому не заходиш?

— Не знаю.

— Хочеш, трішки пройдемося?

— Гаразд.

Вони довго йшли мовчки. Мікаелю було ніяково, і він здогадувався, що Азізу було ще ніяковіше. Падав невеличкий сніг, один із перших цієї зими. Мікаель спостерігав за легкими сніжинками, що кружляли навколо нього. Латинський квартал був радше спокійним, більшість людей ще була зайнята зароблянням грошей в офісах, бутиках і ресторанах. Мікаель любив оці хвилини безлюддя, коли місто відпочивало перед тим, як його заповнять юрби людей, що поспішають дістатися додому.

«Чому хлопчина має померти?»

Азізове питання захопило Мікаеля настільки зненацька, що кілька хвилин він не міг збагнути, про що йдеться.

— Хлопчина?

— Так, хлопчина з вашої п’єси.

— Тому що... тому що це війна, Азізе.

— Ви хочете показати жорстокість війни?

— Так, гадаю, це одне із завдань моєї п’єси.

— Вибачте, месьє, не хочу бути неввічливим, але я не згоден.

— Не згоден із чим?

— Цього недостатньо.

— Чого Азізе, скажи мені.

— Показати це, всі ті жорстокості.

— Ти не хочеш, щоб хлопчина помер у моїй п’єсі. Правда? Але що він може зробити проти отого найманця?

— Це несправедливо.

— Знаю я, але ж війна, вона така.

— Ви не знаєте, про що говорите!

Різкий тон Азіза, такого завжди стриманого, знову занурило їх у мовчання. Студент пришвидшив крок, і Мікаелю доводилося докладати зусиль, щоб устигати за ним. Вони зупинилися на розі однієї з вулиць, щоб дочекатися, коли знову загориться зелене світло. Мікаель перевів подих і, не зважаючи на легкий сніжок, запропонував сісти на лавку в невеличкому парку по той бік вулиці. Азіз нічого не відповів, і Мікаель вирішив, що той згоден. Він звільнив лавку від свіжого снігу, і обидва сіли поруч, руки схрещені на животі. Їхній подих миттєво перетворювався на маленькі білі хмаринки, які швидко розчинялися в повітрі.

Мікаель не наважувався знову повернутися до дискусії. Він почувався вельми незатишно. Чому у нього, як у артиста, немає права говорити про війну?

Обернувшись до Азіза, щоб спитати, чи той не змерз, Мікаель побачив, як по його щоці поволі стікає сльоза, зупиняється, замерзає.

— Віддайте мою роль комусь іншому.

— Але чому, Азізе? Поясни мені, чому?

— Бо це несправедливо, я вже казав вам.

— Ясно, що несправедливо. І глядачі відчуватимуть, як і ти, а саме цього я й прагну. Я бачу, що ти приголомшений. Скажи-но, Азізе, що сталося під час останньої репетиції?

— Мене насправді звати не Азізом.

— Що ти маєш на увазі?

— Амед. Так мене звали раніше.

— Раніше чого?

День хилився до вечора і кілька неонових ліхтарів сором’язливо засвітилися. Відколи вони залишили маленький парк, Азіз на одному диханні оповів Мікаелю про своє дитинство, його слова лягали в ритм із його широким кроком. Вони йшли містом вже деякий час, не надто переймаючись, куди несуть їх ноги. Сніг усе падав і вкривав Азізову оповідь захисним шаром, віддаляючи у часі й просторі, наділяючи відчуттям хисткого сновидіння, ладним щомиті зникнути.

— Що сталося після того, як ви помінялися?

— Я поклявся братові, що дочекаюся його смерті, перш ніж прочитаю листа. Саме це я і робив — чекав. Ми всі це робили, і мої батьки, і я, ми чекали смерті мого брата, онімілі від страждання, немов би чекали