Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

дощу чи ранку. За два дні ми мали вітати Сулайєда з поверненням, неначе в тому було хоч щось приємне. Він вийшов із джипа з великим пакунком, загорнутим у газети. Ми всі знали, що то було. Ми посідали у великій кімнаті будинку. Мати приготувала чай, але ніхто до нього навіть не доторкнувся, окрім Сулайєда. Ми чекали, щоб він заговорив, серце стискалося в очікуванні розповіді про те, що сталося по той бік гори. «Ваш дім дав нашому народу мученика, — почав церемоніальним голосом Сулайєд. — Хай благословить його Бог! Амед уже в раю. Він ніколи ще не був таким щасливим. Його щастя безкінечне. Радійте! Я знаю, що вам гірко від утрати сина, але радійте, підведіть голови й пишайтеся. А ти, — сказав Сулайєд, повертаючись до мене, — більше не плач, твій брат із тобою, хіба ти його не відчуваєш? Він ніколи не був так близько до тебе, ніколи настільки близько. Біля гори, перш ніж піти, він знову казав мені, як любить тебе й твоїх батьків. Будьте ж щасливими й благословенними». Сулайєд на мить замовк, допиваючи свій чай. Ми не наважувалися його розпитувати. Мама запропонувала йому ще чаю. Він удав, що не розчув, і повів далі пошепки. «Від отих людей ви ніколи не почуєте про місію Амеда, запевняю. Їм занадто прикро від власної поразки. Амеду вдалося неможливе. Так, кажу вам, він виконав доручення надзвичайно успішно. Бог вів його, Бог направляв його кроки на горі. Бог світив йому вночі, щоб він зміг підібратися до тих бараків, заповнених боєприпасами. Він усе висадив у повітря.» Тут обличчя Сулайєда прорізала широка посмішка. Його зуби виблискували бездоганною білизною на темній латці бороди. Його тіло раптом сповнилося новою енергією. Він здавався більшим, міцнішим, коли підвівся, щоб розгорнути пакунок, який приніс із собою. Він показав батькові свій подарунок: фото в рамці, фото його мертвого сина, його сина-мученика, яке він зробив у повітці. Він простягнув його тріумфально, як трофей. Моя мати кинула на мене благальний погляд. Коли я упізнав себе на тому фото, то вибіг із кімнати. Кілька хвилин потому я почув, як завівся джип Сулайєда. Я висунувся з вікна своєї кімнати, дивився, дивився услід джипу і сподівався ніколи більше не чути того гудіння, яке повільно пливло над помаранчевим садом.

Азіз розстібнув пальто і пірнув рукою всередину, щоб дістати звідти складений конверт.

— Це лист мого брата.

Конверт був жовтим і пом’ятим. Розгортаючи його, Мікаель помітив коричневу пляму, яка була кров’ю Амеда, поки той ще не став Азізом, який стояв поруч. Його охопило почуття глибокої тривоги. Йому здавалося, що він — свідок усіх подій, що трапилися з обома братами, що він доторкнувся до них, коли взяв до рук цього конверта. Неначе уривок з їхнього минулого вижив і матеріалізувався на іншій планеті. Він відкрив конверт. Там був короткий лист, написаний, без сумніву, арабською.

«Можеш мені його перекласти?»

Азіз прочитав йому листа, перекладаючи по ходу. За мить Мікаель помітив, що той його зовсім не читає. Він знав його напам’ять, і Мікаель здогадався, що Азіз, напевне, перечитати цього листа тисячі разів, як молитву.

Амеде,

Коли я був у лікарні у великому місті, то познайомився з маленькою дівчинкою нашого віку. Вона лежала на сусідньому з моїм ліжку. Вона мені подобалася. Звали її Наліффа. Якось, коли я спав, вона підслухала одну розмову. Лікар сказав моєму батькові, що я ніколи не зможу одужати. У моєму тілі є щось таке, що псується. І ніхто в цілому світі не може зупинити оту штуку, яка псується в моєму тілі. Наліффа мені усе розказала, перш ніж покинула лікарню. Гадаю, вона хоробра. Вона знала також, що трапиться з нею. Бо вона також дуже хворіла. Вона сказала мені, що я маю це знати. Думаю, ти теж маєш знати. Але не раніше, ніж я піду на гору. Бо якби ти знав, то не відпустив би мене. Я тебе добре знаю, ти не погодився б на обмін. А завдяки тобі я помру славною смертю. Я не страждатиму, а коли ти читатимеш цього листа, я вже буду в Раю. Бачиш, я не настільки сміливий, як тобі здається.

Азіз

Оповідь схвилювала Мікаеля. Хлопцеві, який написав цього прощального листа, було дев’ять років. Тому, кому він адресувався, було стільки ж. Мікаель відчув, наскільки війна стирає межі між світом дорослих і світом дітей. Він віддав лист Азізу, не в змозі вимовити й слова.

Двоє чоловіків покрокували далі містом. Сніг невпізнанно змінив невеличкий китайський квартал, яким вони йшли. Він мінився у червонястому світлі, що лилося з крамничок.

«Мій брат не знав мене. Він помилився щодо мене. Навіть якби мати не просила, я усе одно помінявся б із ним».

Азіз прискорив крок, ніби хотів утекти від чогось. Здивований, Мікаель не знав, як реагувати на це зізнання. За якусь мить він спостерігав, як Азіз зникає серед снігу, який став густішим. Йому здалося, що він вже переживав подібне: спостерігати за кимось, хто зникає вдалині зі своєю таємницею.

— Азізе, зачекай на мене! Тобі нема чим собі дорікнути. Усе, що ти мені розказав про своє дитинство... що тобі довелося пережити... і ця війна, яка й дотепер там лютує після скількох років ...твоя мати, яка не хотіла втратити обох синів...

— Ви не розумієте. Я боявся того пояса, я боявся Сулайєда. Тож я брехав, удавав із себе сміливця. Я не хотів помирати! Це ви розумієте, месьє?

Амед ішов, довго йшов. Проте ноги принесли його лише до самотнього каменя в помаранчевому саду. Легкий, як птах, він одним порухом скочив на камінь. Навколо вітер гойдав гілки, що вгиналися під вагою променистих плодів. Амед заплющив очі і зірвав навмання два помаранчі. Збуджений, він поклав їх біля себе на камінь, один праворуч, другий — ліворуч. Ножем дідуся Муніра він спершу розрізав помаранч, що лежав праворуч. І не знайшов жодного зернятка в обох його половинках. Він розрізав інший помаранч. З плода бризнула кров. Він рахував, рахував, і нарахував дев’ять маленьких зубчиків. Він тримав їх у жмені, а вони почали танути, наче були з воску, обпалюючи йому долоню. І тут він прокинувся.

Коли Амед не лежав у ліжку, яке стало йому завеликим, він дивився через вікно своєї кімнати. Він казав собі, що якщо вдивлятиметься в обрій, то зможе побачити брата, зможе забрати його з того боку гори, навіть якщо то буде тисяча шматочків. Мати стукала