Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

зосередитися на тому, що бачив і що чув. Неначе його власний текст муляв і змушував соромитися. Він силкувався подумки робити нотатки, щоб потім, після прем’єри, поділитися ними з акторами. Він не забував, що йдеться ще й про навчальний процес. Але він не міг зосередитися на ході вистави, його увага розпорошувалась, і він упіймав себе на тому, що думає про Азізового брата. Йому уявлявся маленький дев’ятирічний хлопчик із поясом з вибухівкою, припасованим на животі й схованим під сорочкою. Він спостерігав за ним серед інших дітей, які теж дивилися виставу, не про війну, як тепер, а просто виставу, яка робила їх щасливими. Він чув їхній сміх. Дядько Азіза казав щось про лялькову виставу. Йому хотілося дізнатися, чи той хлопчина, начинений вибухівкою, захопившись рухами ляльок, хоч на мить забув про власну руку на детонаторі. Довідатися врешті-решт, чи трагічна доля Азіза і його брата могла відхилитися від наміченого шляху.

Неначе втікаючи від власного тексту, поки спектакль підходив до свого завершення, Мікаель не слідкував за тим, що діялося на сцені. Лише повна тиша і напружене мовчання акторів примусили його виринути зі свого внутрішнього споглядання. Азіз з’явився на сцені, наче за велінням чарівної палички. Він стояв з боку саду. На ньому було його зимове пальто й червоний шарф, обмотаний довкола шиї. Він щойно увійшов знадвору, на його плечах ще були помітні сліди снігу, що танув. Мікаель відчував занепокоєння публіки довкола. Глядачі явно запитували себе, чи поява цього хлопця була частиною вистави. Його вбрання було цілковитим контрастом із декораціями пустелі. У ході дійства пісок зі сцени прибрали. І тепер підлога була однією суцільною масою світла, яка додавала акторам вимір поетичний чи примарний, залежно від їхньої позиції. Після миттєвого вагання вистава продовжилася, та ніщо вже не було таким, як раніше. Відчуття важливості моменту заповнило простір, обволікаючи акторів і глядачів.

Азіз ступив крок.

«Послухай мене, солдате. Мене звати Соні, мені сім років».

Цими словами він привертав увагу актора, який грав убивцю його батьків. Він ступив ще один крок до нього.

«Послухай мене, солдате. Мене звати Азіз, мені дев’ять років».

Він зробив ще крок.

«Послухай мене, солдате. Мене звати Амед, мені двадцять років. У моїй голові є інші імена, інший вік, багато інших. Той, із ким ти говориш, ніколи не буває сам. Він носить у своїй голові маленьку країну. Ти щойно убив моїх батьків. Ти відрізав моєму батькові долоні своїм великим зазубреним ножем. А потім пустив у нього кулю. Твої рухи були вивіреними. Чудово. У тебе, мабуть, було багато можливостей вправлятися, щоб надати їм такої довершеності. Ти ніскільки не втратив вправності й зосередженості, коли вбивав мою матір зі свого гарного новенького пістолета. Хто дав його тобі? Ти отримав його у подарунок? Як ти любиш його і як піклуєшся про нього! Але твоя одежа брудна і подрана. Твоє волосся сіре від пилу, а руки червоні від крові. У тебе опущені плечі і погляд важкий, як камінь. Я здивований, бо ти велів мені розказати мою історію. Я малий, і в твоїх очах я лише дитина. Тобі потрібна історія, розказана дитиною? Може, ти й не бачиш дитини, коли дивишся на мене? А може, бачиш тільки власну? Бо у тебе теж є син. Син, схожий на мене. І схожий на мого брата».

Азіз дійшов до середини сцени. Світло, що підіймалося від підлоги, видовжило його тінь. Він був схожим на полум’я, яке всотує небо. Азіз звернувся до залу.

«Скільки тобі років? Як тебе звати? У тебе батькове ім’я й батьків вік. Та у тебе є й інше ім’я, й інший вік. Я міг би говорити з тобою, як із братом. Замість пістолета, який ти так рішуче стискаєш у руках, ти міг би нести важкий пояс із вибухівкою на талії. Твоя рука була б на детонаторі, а твоє серце — на моєму серці. І ти попросив би розказати тобі якусь історію, щоб не заснути й випадково не натиснути рукою на детонатор. Я говорив би з тобою до кінця часів, до того кінця, який іноді так близько».

Азіз скинув свій довгий шарф, а потім і пальто. Мікаелю здавалося, що він дивиться усе це сам-один у залі. Але він знав, що кожен глядач цього вечора відчував те ж саме.

«Послухай мене, солдате, навіть за таких складних обставин я здатен думати. Ти сказав мені, що залишиш мене живим, якщо я назву тобі вартісну причину, щоб помилувати мене. Якщо я повністю заволодію твоєю увагою за допомогою історії, яка допоможе тобі позбутися власної ненависті. Я не вірю тобі. Ти зовсім не потребуєш, аби хтось розказував якусь історію. Тобі не потрібні ніякі причини, щоб не вбивати мене, як собаку. Хочеш знати, що я роблю зараз, коли говорю з тобою так, як говорив би з другом? Я оплакую свого батька, я оплакую свою матір, і усіх своїх братів. У мене їх тисячі».

Амед зробив останній крок до глядачів.

«Ні, тобі не потрібна причина, тобі не потрібна жодна причина, щоб зробити те, що, як ти вважаєш, маєш зробити. Не шукай де-інде те, що вже знаходиться в тобі. Хто я такий, щоб думати за тебе? Моя одежа теж брудна і розідрана. А моє серце важке, мов камінь. І я плачу слізьми, які опікають мені обличчя. Але, як бачиш, у мене спокійний голос. Більш того, мій голос лагідний. Я звертаюся до тебе з миром у моїх вустах. Мир у моїх словах, у моїй мові. Я говорю до тебе голосом, якому сім років, дев’ять років, двадцять років, тисячу років. Ти його чуєш?»

Переклад:

Ростислав Нємцев

Монреаль, 1 квітня 2018 року.