Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

тобі це підтвердити. Та що я знаю напевне, і що ніколи не зітреться з історії наших двох країн — це як помер твій брат. Він підірвав себе разом із сотнею інших дітей. Дітей, Азізе, дітей його віку. Десятки загинули і стільки ж були важко поранені. Ці діти брали участь у змаганнях повітряних зміїв. Перед цим їх зібрали у школі, де вони дивилися ляльковий спектакль. Я не збирався розповідати тобі все це сьогодні. Ми з твоєю тіткою Далімою часто говорили про це. Ми знали, що одного дня ти дізнаєшся. Спочатку я був здивований, що тобі нічого не відомо, бо ти ж був іще там. Гадаю, вони зробили все, аби приховати від тебе правду. Щоб перекрутити її так, як їм зручно. Щойно, коли ти говорив про ті голоси, які ти чуєш, я не міг не думати про всіх отих дітей і про нестерпний біль їхніх батьків. Гадаю, ти чуєш саме їх, і тому страждаєш. Може, це останнє повідомлення, надіслане твоїм братом, коли він тиснув на детонатор. Неможливо пояснити все. Навіть війну не можна пояснити, коли вона вбиває дітей». Ось про що я довідався тоді від свого дядька.

Азіз підвівся і копнув ногою по піску. Хмара піску впереміш зі світлом здійнялася з підлоги, огортаючи сцену.

«Мій брат — убивця. Я не можу просто так розказати його історію, як ви того хочете. Вона нічого не дасть. Вона не врятує нікого, і в першу чергу — дитину. Знайдіть щось інше для сцени».

Мікаель не знав, що сказати. Слова застрягали в горлі.

«Мій брат — убивця дітей, месьє!»

Він повторив цю фразу. Мікаель дивився на нього кілька хвилин. Азіз стояв перед ним прямо, як наче чекав чогось. Простір навколо нього, сповнений здійнятого пилу, здавався якимось дірчастим, зникаючим. Мікаель теж підвівся, йому хотілось обійняти його, притиснути до себе. Так і слід було зробити. Азіз просто потребував розради. Та Мікаель наполягав, аби той змінив своє рішення. Цю історію потрібно розказати. Це було би найкращим рішенням. Атака терориста-смертника, яку здійснив його брат у переповненій дітьми школі, я чи на військовій базі, нічого не міняє в логіці війни. І в одному, і в іншому випадках йдеться про знищення ворога і засобів нападу чи захисту, які той мав. Мікаель чув власні оті слова й ненавидів себе. Йому не вдавалося впорядкувати думки. Він губився у власних міркуваннях, його доводи звучали непереконливо. Усе ж була різниця між убивством невинних дітей і підривом військових бараків. Будь-хто побачив би її, оту різницю. Але Мікаель поставив себе на місце створеного ним же персонажа-найманця, навіть не усвідомлюючи цього. Що зачепило б його у розповіді Азіза? Що змусило б його зберегти життя дитині? Чому людина, вишколена, щоб убивати, слухала б оповідь про те, як два брати близнюки помінялися місцями?

Питання роїлися в голові, й Мікаель боявся, що всі можливі відповіді стануть тільки ще більшою оманою. Навіть власна п’єса видавалася йому претензійною й пустою. Він боровся зі страхом, що побачить, як його театральна постановка розсипається, мов картковий будиночок, перед оповіддю Азіза й незаперечним фактом: його брат, дев’ятирічне дитя, підірвав себе посеред однолітків.

Мікаель пішов вимкнути консоль й увімкнути настельний світильник у залі. Він не міг більше витримати оті хвилі світла й тіні. Він запропонував Азізу сісти поряд у крісло. Якийсь час вони спостерігали за порожнечею перед собою, цим великим ротом сцени і його владою над брехнею і правдою.

«Чому він погодився зробити цей немислимий учинок? Таке питання ти мав би ставити собі сотні разів. Правда?»

Азіз дивився прямо перед собою. Мікаель почекав хвилю, що той відповість. Азіз здавалося, перебував де-інде.

— Ти не маєш рації, коли звинувачуєш свого брата в убивстві. Як знати, що відбувалося в його серці, коли він дізнався, чого від нього чекають? Йому брехали до останнього. Не знаю, може, його накачали наркотиками...

— Ви не знаєте, про що говорите, месьє.

— Так, маєш рацію, я нічого не знаю. Я наважився написати п’єсу про війну у повному невіданні того, що вона несе, що провокує. Куди я лізу, еге ж?

— Я не хотів вас образити.

— Але тобі вдалося.

— Вибачте, месьє.

— Не вибачайся. Добре, що часом з нами стається щось, що струшує нас, змушує відірватися від рутини.

— Мені подобається ваш текст.

— Дякую, та він залишається незавершеним. Мене не цікавить, подобається тобі текст чи ні. Питання не в цьому.

— Ви сердитеся, месьє.

— Так, серджуся.

Азіз підвівся й поволі рушив до виходу. Мікаель не зробив нічого, щоб його втримати.

Соні

Азіз більше не приходив на репетиції, не відповідав на телефонні дзвінки Мікаеля й своїх товаришів. Це було погано. Він ставив під загрозу своє навчання й ризикував бути виключеним зі Школи. За два дні до прем’єри у Мікаеля не залишалось іншого вибору, як роздати його текст трьом студентам, щоб тим було менше завчати за такий короткий час. У фінальній сцені найманець уже не звертався до Соні, який був фізично відсутнім на сцені, він говорив до публіки. Таким чином, кожен глядач ставав дитиною. Мікаелю таке рішення не подобалося. Воно не дозволяло точно зрозуміти рішення найманця: уб’є він дитину чи залишить живою? Відповідь залишиться невизначеною в душах глядачів. Та Мікаель не знайшов нічого кращого у тому знервованому стані, у якому він перебував.

Відсутність Азіза змінила динаміку в групі. Зміни, внесені у постановку, зробили гру декого більш вразливою. Мікаель намагався, як тільки міг, залишатися спокійним, не показувати власної занепокоєності і невпевненості, і ще більше усіх заохочувати. Він почувався винним. Він погано повівся з Азізом. Правду кажучи, він не мав жодного уявлення, що пережив Азіз на батьківщині, які страждання спустошували його, коли він довідався про останні миті життя брата. Чи розумів він, що від нього вимагали? Відчував увесь жах свого вчинку? Ним маніпулювали до останньої миті? Змушували скоїти немислиме? Ці питання без відповіді робили його текст про війну недоречним, показували все його безсилля. Його страх був величезним. А смуток — іще більшим.

За годину до початку спектаклю, на його велике здивування, нервозність раптово зникла. Можливо, то була підсвідома анестезія, щоб захиститися від страхів, що дедалі зростали? Тож він сів поміж глядачів замість зайняти місце у режисерській кабіні, як передбачалося спочатку. Вистава почалася з невеличким запізненням, усього кілька хвилин, і все йшло добре, як для вечора прем’єри. Проте він ніяк не міг