Стівен Кінг - Мертва зона

зеро, сектор закладу, виграш закладу, всі програли, заклад виграв. Він напружував зір, але колесо зникло. Лишилися тільки чорнота і космічна порожнеча, заперечення, любий друже, вакуум. Холодний лімб.

Джонні Сміт залишався в ньому дуже, дуже довго.

Розділ третій 1

Десь після другої години ночі 30 жовтня 1970 року у вітальні на першому поверсі будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль південніше від Клівз-Міллза, задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, дезорієнтований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розім’яклий і розгублений.

Приглушений подушкою Верин голос поруч:

– Телефон.

– Ага, – сказав він і махом устав з ліжка.

Герб був широкоплечим і дебелим чоловіком наприкінці п’ятого десятка, наразі одягненим у нижню частину блакитної піжами. Він увійшов до вітальні другого поверху й увімкнув світло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон.

Він спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном і дивним маленьким столиком-стільцем, котрий вона взяла за купони, які накопичила десь три роки тому. Герб від самого початку відмовлявся довіряти йому свої сто десять кілограмів. Він говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стільця була заповнена журналами «Верхня кімната», «Рідерз Дайджест» і «Доля».

Герб потягнувся до телефона, тоді дав йому подзвонити ще раз.

Дзвінок посеред ночі зазвичай означає одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирішив, що ти будеш радий почути його о другій ночі; хтось помилився номером; погані новини.

Сподіваючись на другий варіант, Герб підняв слухавку.

– Алло?

Рипучий чоловічий голос повів:

– Це будинок Герберта Сміта?

– Так.

– З ким я говорю?

– Я Герб Сміт. Що…

– Почекаєте секунду?

– Так, але…

Пізно. У його вусі приглушено стукнуло, ніби співрозмовник на іншому кінці дроту впустив на підлогу черевик. Його поставили на очікування. З багатьох речей, за які він не любив телефон (поганий зв’язок, школярі з розіграшами, що питають, чи є в наявності «Принц Альберт» у коробці, а коли чують, що є, то пирхають і кажуть: «Ну то краще випустіть його»), оператори, схожі на комп’ютери, і слизькі типи, які намагаються продати передплату на журнали, – найбільше він не любив, коли його ставили на очікування. Одна з тих підступних речей, котрі за останній десяток років проникли в сучасне життя майже непоміченими. Колись давно парубок на іншому кінці просто сказав би: «Побудьте трохи на дроті, добре?» – і поклав би свою слухавку на стіл. Принаймні в ті часи можна було розчути далеку розмову, гавкіт собаки, радіо, плач немовляти. А висіти на очікуванні – це вже геть інакша пропозиція. Лінія чисто тобі вимикається. Ти лишаєшся ніде. Чого б тоді не казати: «Ви почекаєте, а я вас трохи закопаю живцем?»

Він усвідомив, що трошечки злякався.

– Герберте?

Він розвернувся зі слухавкою біля вуха. Вера стояла на верху сходів у своєму вицвілому коричневому халаті, з волоссям, намотаним на бігуді. На її щоках і лобі затвердів до консистенції гіпсу якийсь крем.

– Хто це?

– Я ще не знаю. Мене перевели на очікування.

– Очікування? О чверть на третю ночі?

– Так.

– Це ж не Джонні, га? Нічого не трапилося з Джонні?

– Я не знаю, – сказав він, намагаючись стримати голос, щоб той не зірвався.

Хтось телефонує тобі о другій ночі, переводить на очікування, а ти перебираєш родичів і пригадуєш, хто в якому здоров’ї. Складаєш список літніх тітоньок. Перелічуєш недуги дідів та бабів, якщо ще маєш їх. Думаєш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоїх друзів. І намагаєшся не думати, що маєш одного-єдиного сина, якого дуже любиш, ані про те, що такі дзвінки ніби завжди приходять о другій ночі, ані про те, що твої литки вже дерев’яніють і тверднуть від напруження…

Вера заплющила очі й склала долоні перед худими грудьми. Герб намагався опанувати своє роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Біблія ясно натякає на те, щоб ти йшла і робила це десь у комірчині». Так він заробив би тільки Милу Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.

Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.

У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:

– Алло, містер Сміт?

– Так, хто це?

– Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.

– Мій син? Щось із моїм сином?

Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.

Сержант Меґґс сказав:

– У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?

– Він здоровий? Що з ним?

Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.

– Що сталося? Що з моїм Джонні?

Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:

– Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.

– Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.

– Боже мій, – сказав Герб.

Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.

– Боже мій, – сказав він ще раз.

– Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?

Герб прикрив слухавку.

– Ні, – сказав. – Не помер.

– Не помер! Не помер! – закричала вона і з лунким гупом упала на коліна біля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуємо Тобі й благаємо, щоб ти показав свою ніжну турботу і милість до нашого сина, заступив його своєю люблячою рукою, просимо в ім’я Твого єдиного сина Ісуса і…

– Веро, закрий рота!

На мить вони замовкли всі троє, ніби задумавшись над світом і його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши коліна під столик з букетом пластикових квітів, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колінами до ґраток на каміні в коридорі; невидимий сержант Меґґс, котрий через слухові органи чуття спостерігав за цією чорною комедією.

– Містер Сміт?

– Так. Я… перепрошую за галас.

– Цілком зрозуміло, – сказав Меґґс.

– Мій син… Джонні… Він їхав у своєму «фольксвагені»?

– Смерть на колесах, смерть, ці маленькі «бітли» просто смерть на колесах, – бубоніла Вера. Її обличчям струменіли сльози, стікаючи з твердої гладенької поверхні нічної маски, як дощ стікає з хрому.

– Він був у машині «Жовтого таксі Бенґора й Ороно», – сказав Меґґс. –