Стівен Кінг - Мертва зона

знав, як сильно згодом, бо час у цьому місці не мав ані значення, ані значущості, – він почав намацувати дорогу через цей передпокій, гукаючи у відповідь (не виключено, що тільки подумки), може, сподіваючись, що він і власник іншого голосу зможуть разом знайти вихід, а може, маючи надію якось його заспокоїти й бути заспокоєним самому.

Але голос віддалявся й надалі, тихішав, завмирав

(далекий, маленький)

і став луною луни. А тоді пропав. Він лишився ходити цим хмурим і безлюдним коридором тіней сам. І йому почало здаватися, що то була не ілюзія, не міраж і не сон – принаймні не звичайний його різновид. Він ніби опинився в лімбі, чудернацькому просторі між краями живих і мертвих. Але в котрий бік він рухався?

Почали повертатися деякі спогади. Тривожні. Вони були як привиди, що супроводжують на прогулянці, зайшли з боків, спереду, ззаду, обступили моторошним кільцем – тричі колом обведи, святим страхом очі вкрий, чи як там у Кольріджа? Він їх майже бачив. Усі голоси чистилища. Серед них було колесо, що крутилося вночі, «Колесо фортуни», червоне й чорне, життя і смерть. Воно сповільнювалося. Чи зробив він свою ставку? Він не пам’ятав, хоч і мав би, тому що ставкою було його існування. Так чи ні? Треба вибрати щось. Його дівчині недобре. Він мусить доправити її додому.

Трохи згодом коридор почав здаватися світлішим. Спочатку він подумав, що то тільки уява, легкий сон у сні, якщо це можливо; але через невизначений час світлість навколо стала надто вираженою, щоб бути ілюзією. Усі враження від коридору нібито стали менш схожими на сон. Стіни відступили так, що він їх ледве бачив, а гнітючий темний колір змінився на імлисто-сіру барву сутінків, але в приміщенні – майже в приміщенні, де він відділений найтоншими мембранами, схожими на плацентарний мішок, як дитина, що чекає народження. Тепер він чув голоси, не лункі, а глухі й важкі, як голоси безіменних богів, що говорять забутими мовами. Помалу ті голоси ставали яснішими, аж доки він майже зміг розібрати, що вони говорять.

Він почав час від часу розплющувати очі (або йому так здавалося) і зміг роздивитися власників тих голосів: яскраві, променисті спектральні форми, котрі то рухалися приміщенням, то схилялися над ним і спочатку не мали облич. Йому не спало на думку заговорити до них, принаймні одразу. Подумалося, що це щось на зразок наступного життя, а ці яскраві форми – постаті ангелів.

Обличчя, як і голоси, згодом стали чіткішими. Одного разу він розгледів матір, що схилилася в поле його зору й повільно гриміла про щось абсолютно позбавлене сенсу в його обернуте догори обличчя. Іншого разу то був батько. Дейв Пелсен зі школи. Медсестра, котру він уже впізнавав; йому здавалося, її звали Мері або, може, Марі. Обличчя й голоси наближалися, змішувалися.

Всередину прокралося щось інше – усвідомлення того, що він змінився. Йому воно не подобалося. Він йому не довіряв. Йому здавалося, що ця переміна не може принести нічого хорошого. Здавалося, що вона означає смуток і важкі часи. Він увійшов у темряву з усім, а тепер почувався так, ніби виходив з неї геть без нічого – крім якоїсь таємної дивини.

Сон закінчувався. Хоч би чим він був насправді, сон закінчувався. Кімната стала дуже справжньою, дуже близькою. Голоси, обличчя…

Він збирався ввійти до тієї кімнати. І раптом йому захотілося розвернутися й утекти – навіки повернутися до того темного коридору. У темному коридорі не було нічого хорошого, але він був кращий за це нове відчуття суму й прийдешньої втрати.

Він розвернувся, глянув назад, і так, воно було там, місце, в якому стіни кімнати змінювалися темним хромом, був кут коло одного зі стільців, де непомітно для яскравих людей, що приходили та йшли далі, кімната переходила в коридор, у те, що він тепер вважав вічністю. Місцем, куди пішов інший голос, голос…

Водія таксі.

Так. Спогад повернувся повністю. Поїздка в таксі, водій, що жалівся на синове довге волосся, на те, що син назвав Ніксона свинею. Тоді фари, що вигулькнули з-за вершини пагорба, по парі обабіч білої лінії. Зіткнення. Жодного болю, але усвідомлення того, що стегна приклалися до таксометра достатньо сильно, щоб вирвати той з кріплення. Було відчуття холодної вологи, тоді темний коридор, а тепер оце.

«Вибирай, – прошепотіло щось усередині. – Вибирай, або виберуть за тебе, вирвуть тебе звідси, хоч би де воно було, як лікарі, що виривають дитину з материної утроби через кесарів розтин».

Синдром нерівного дихання. (Прим. ред.)

Повернутися