Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

Така противна та Маруська. Каже: брешеш, Адамо, бо це не тобі табв’єтки нужні, а тому гицев’ю, що мого, каже, Воботрясика зжер. Тепер його Бог, каже, й кара.

— Одкуда вона знає? — насторожився Єва.

— Ну, бачиш, наша вувиця така, що трудно шось сховать.

— Але ж вона не живе на нашій вулиці! — сказав Обонко.

— Не живе, а жива, до неї не тіки я за табв’єтками бігаю… Тепер у ньої другий пес — чучвага, глянуть гидко. А вона, дурня, й досі за тим Воботрясиком пваче. Тоже мені собача мама!..

— Але ж таблетки дала! — сказав Партизан.

— М’ать коли шо, воно, не то, а нє, — сказав Каша.

— Це і я їй сказава, — торохнула Адама. — Вона й дава… З нею тра сторожно, бо ця шуток не пунімає. Гв’яне баньками — мурашки по шкурі лазять, а потом під животом цівий день бовить… А тобі бовить, Єв? — турботливо спитала.

— Шо тубі до того? — буркнув Єва.

— Як шо? А чого це я півдня бігаю? Не для того, щуб тобі помогти?

— І удовольствіє маєш, — сказав понуро Єва.

— Сердишся? — крутнулася якось дивно Адама. — Це харашо, шо сердишся. Табв’єтки достала, зара вип’єш.

— В мене води нема, — буркнув Єва.

— Як це нема? — верескнула Адама. — Каша — за відра і до ковонки. Ти, Обонко, поріж мнясо… Шо там у вас є ще? Каша, чо став, як бурбон?

— Вчорашня картошка і морква, — сказав Партизан. — І гурки.

— А баночка меду? — спитав Обонко.

— Да, і мед, — неохоче сказав Партизан.

— Чисть гурки й моркву, — наказала Адама. — А випить є?

— Троха є, — сказав Обертас.

— Скатірка в цьому домі є? — спитала Адама.

— На чорта вона мені здалась, — відповів Єва.

— Воно конешно, — діловим тоном прорекла Адама. — Но сьодня особенний день. Я свою принесу. Ти кови мився?

Єва мовчав, лише сопів.

— Ясно! Я тебе помию і як в’явечку вдягну. Чиста сорочка є?

Єва знову промовчав, лише надувся.

— А шо це за вахи смердючі в сінях? — спитала.

Єва засопів.

— Добре, я тобі й сорочку принесу, — сказала Адама.

— Бабську? — уражено спитав Єва.

— Ну то що? — затарабанила Адама. — Хароша, чиста і красіва моя нічна сорочка. Повагається вдягать чисте — і не крути носом. Зара змотаюся, а вони хай все приготов’ять… І скажи Каші, хай принесе ще п’ять чи шість відер води… В тебе є в чому митись?

— Балія, — сказав неохоче Єва. — В сарайчику.

— Партизан! — наказала Єва. — Візьми бавію, добре вимий, а я змотаюся за скатіркой і сорочкою. І шоб усе буво готове, пока прийду!

— Куди ти спішиш? — спитав Єва.

І тут вона побачила, що його обличчя знову стало сіре, радше позеленіло, а з горла виповз здушений стогін. І вона всунула йому до рота таблетки, вже не чекаючи води.

— То мені балію мить чи гурки й моркву чистить? — спитав Партизан.

Але її вже в кімнатці не було — розтала в повітрі, як дим.

Єва тим часом летів у яму, повну вогню й коляччя. Але випиті таблетки не дали йому долетіти до дна, відтак здалося, що завис у повітрі: внизу вогонь та вістря, а вгорі — крига й холод. І він пливав між тим холодом та гарячнотою, перекидаючись і прокручуючись, але не падаючи. І йому стало якось ніби й приємно, що ввірвався в його мешкання оцей вихор, котрий відразу всьому дав лад, відтак позаводив усіх, як механічних ляльок, — отих ялових його друзяк, бо ті були до її приходу ні риба ні м’ясо, і зі своєї ініціативи рухнули б руками хіба для того, щоб підняти чарку. Отож Каша, як найсильніший, тягав воду, Партизан шурував іржавою залізною щіткою не менш іржаву балію, а ще вкриту лепом, якого так просто не віддереш. Обонко-Обертас нарізав м’ясо, потім помив його, відтак неквапно побатував на кавалки, кілька разів понюхавши. Єва, який уже прилетів із свого літання, безсило лежав у ліжкові, тримаючи в руці кухлика з водою і вряди-годи прикладаючись до нього. І вода текла в його сухе піщане тіло, яке жадібно її вихлебтувало і просило ще. Відчував на хвилю вільгу, аж таку, що почав навіть турбуватися: яким ідіотом постане в жіночій нічній сорочці. Але противитися сили не мав, аби не продавали з того зубів друзяки. Бо ті можуть вилаштуватися проти нього, порозчиняють верші, повитрішкуються, як бевзі, якими вони, зрештою, й були, і гоготатимуть, чи іржатимуть, чи хихикатимуть кожен по-своєму. А цього не бажав, бо в глибині його пошарпаного нутра ще залишилася мачина чоловічої гордості, оце вона його й пекла. Отож вирішив: коли загогочуть, сорочки не вдягне, коли ж ні, то хай собі.

Зрештою, відчував: поймає якась сліпа й глуха байдужість. Може, воно й краще, думав, що вони коло нього товчуться, бо самому залишатись у цьому стані — мука більша, ніж із ними.

Так і тривав їхній кордебалет, тобто груповий танок, який почався від тієї хвилини, коли серед ночі тричі вдарив дзвін. Отож із танцю сольного, Євиного, учинився сольний парний, коли долучилася до нього Адама. Відтак Адама полетіла у світ, в якому виконувала не лише парні сольні партії із Пшоном та Маруською, а й продовжувала танця першого, бо дорогою, якою летіла, мусила раз у раз вступати в короткі розмови, передаючи разючу вістку, що Єва вмирає. Відтак почався танець-метелиця, що його виконували всі жіночки, присутні на вулиці. Вона ж, Адама, завела й цю нечупарну трійцю: Партизана, Обертаса та Кашу, відтак почався й чоловічий танок, до якого доєднався й Пшоно, спершу протанцювавши з Адамою, а тоді — у чоловічому з п’яти балерунів. Знову, як метеор, улетіла в чоловічий танок Адама і завдала тон до нового чоловічого танку, тим часом не лише шукаючи потрібних, на її думку, до такої події речей, а й приводячи в рух кордебалет і жіночий. А десь поруч — чи за ними, чи над ними — пильно дивився на все балетмейстер, той, кого ніколи не бачать глядачі, але який усім цим кордебалетом та й солістами незримо правує. Незримо дає лад і провід, бо всі вони, оці танцюристи, завзяті чи ялові, швидкі чи приповільнені, все-таки не більше як маріонетки, бо всі ниточки від них таки в одних руках, відтак і смикає ту чи ту, і, здається, тільки Єва знав про це, бо стояв у ці хвилі до балетмейстера найближче. А може, це він, той керівничий, визирнув із кутка, де виднілася, як собачі ребра, дранка в подобі скелета ошкіреної собачої морди. Отже, були в цьому кордебалеті й собаки, але присутні поки що незримо: і той, уявний, і той, котрий став жертвою в цьому дійстві, бо порушив природного закона, причастившись до яєць Пшонячих курей (яйце — категорія сакральна), отже, упав у непростимого гріха. Був і третій — чувара, що замістив Лоботрясика, — істота з такою мордою, як сповістила Адама, що й глянути гидко: очевидно, в час парного танцю Адами з Маруською він сидів десь побіч і дивився на все це так, що його погляд вельми Адамі не сподобався.

5

Кордебалет тривав, а це значило, що на плиті в закіптюженій та густо вкритій лепом, але зсередини вимитій каструлі кипіло м'ясиво, до якого потім мали докинути вчорашньої картоплі; огірки та морква були почищені й порізані; дві морквини, а ще й цибулину, по яку коротко змотався Партизан, було кинуто в окріп. Партизанові, однак, довелося вкрасти цибулину у власному городі, бо за іншими городами вдень нестримно стежили їхні власники, але в парного танця зі своєю жінкою Партизанові пощастило не вступити. Тим часом Каша втяг до кімнатки балію, куди Адама наказала влити воду з двох відер: одне грілося на газовій плитці, а друге — від електрокип’ятильника.

— Сам роздягнешся чи роздягти? — турботливо спитала.

— Сам, — понуро відказав Єва. — І хай мене друзяки помиють.

— Ти шо, стісняєшся? — здивувалася Адама. — Нє, так не годиться, бо покойника принято мить женщинам.

— Але ж я ще не покойник? — резонно заперечив Єва.

— Ну да, але ж будеш і готовися. Сам сказав: був сигнав. І не треба мене стісняться, бо ти ж мій одноквасник, — останнє слово прозвучало по-наївному мило.

Єва зітхнув і впокорився; Адама ж це сприйняла по-жіночому, тобто вирішила, що йому не варто самому й роздягатися. Отож, ласкаво примовляючи і погладжуючи його, скинула сорочку, тоді штани, здивувавшись, що він без трусів, ніжно погладила й те місце, де в нього давно нічого не було, а тоді допомогла злізти з ліжка і вступити до балії, перед цим запобігливо давши йому ще порцію таблеток. Відтак намилила віхтя (мило прихопила з собою, сумніваючись, що воно в Єви є), бо мочалки в нього таки не було, а захопити в себе забулася, і почала ніжно його омивати, так само приказуючи, як до дитини. Друзяки смиренно вилаштувалися при вході, відтак не тільки в Каші були дурнуваті очі, а рівно в усіх трьох, роти також однако порозтулялися, показуючи щерби, гниляки та дупла; лице Обонка-Обертаса невідь-чому знову набрало такої барви, що її творить у певному місці певна порода мавп, — і стежили пильно за тим магічним дійством із пошанівною повагою, бо хоч, може, і не знали, але конечно відчували, що це не просто миття, а урочистий ритуал, а вони теж були не з лика шиті.

— Це нічо, — муркотіла біля Єви Адама, — шо ти то… кови шось свучиться, я тебе ще раз помию.

Зрештою звелася й, суворо подивившись на смиренну банду, тобто ягняткоподібних друзяк, згукнула гостро:

— Хвопці! Зара його вдягну в сорочку, бо так полагаєця, то щоб ніхто мені не сміявся. Бо кови хто засміється, вижену вон!

І була така рішуча, що жоден із "хлопців" і не подумав сумніватися, що буде інакше, тим більше, що кожен мав власну жінку, і ті жінки, як уже мовилося, не лише не раз виганяли їх, а й пір’я дерли та ще й як!

Вода у ванні стала більше чорна, як сіра, і в цій чорній купелі хтось недоброзичливий міг побачити передвіщення пекла; але з присутніх такого порівняння не посмів зробити жоден. Єва ж, почувши такий рішучий Адамин наказ, полегшено зітхнув, відчувши в грудях короткий спалах удячності до Адами. "Нє, — подумав він тоскно. — Ці баби для чогось нужні".

Так він уник найбільшої з небезпек, якої боявся, тобто кпинів друзяк, коли Адама напне на нього свою сорочку.

Рушник у Єви був, але давно не праний, отож мав барву приблизно таку, як і вода у балії, але Адама тим не перейнялася, адже готувалася ще раз його помити, коли упокоїться чи оскверниться; добре витерла й накинула через голову сорочку. І коли вигулькнув із тієї сорочки, побачив Єва дивну річ: обличчя в друзяк почали корчитися, кривитися, змінюватися, але Боже борони — жоден не розсміявся.