Жуль Верн - Таємничий острів

час кружляли в повітрі, не сідаючи, а стріляти в рухому мішень моряк досі не навчився.

– І нащо ми викинули в море з гондоли усю зброю і всі свої інструменти! – із сумом вигукнув моряк.

– Ти забуваєш, Пенкрофе, – відповів йому Герберт, – якби ми не викинули всього цього за борт, то куля нас самих скинула б у море.

– Твоя правда, мій хлопчику, – погодився моряк, – я не подумав про це. – І, згадавши про повітряну кулю, додав: – Уявляю здивування Джонатана Форстера та його супутників, коли вранці вони побачили порожній майдан, з якого зникла припнута куля!

Ґедеон Спілет засміявся і сказав, що коли б не чудова Пенкрофова ідея, вони ніколи б не опинилися на цьому острові. Сайрус Сміт не втрачав надії дістатися до великої землі.

– Можливо, острів Лінкольна лежить не дуже далеко від якого-небудь населеного архіпелагу чи материка. Уже за годину ми це знатимемо. І хоча в нас немає мапи, але я добре пам’ятаю контури південної частини Тихого океану. Широта острова, яку я визначив учора, свідчить про те, що острів Лінкольна лежить на одній паралелі з Новою Зеландією на заході і з Чилі на сході. Але відстань між ними сягає майже шести тисяч миль. Нам необхідно дізнатися, де саме між цими землями розташований наш острів. Відповісти на це запитання, сподіваюся, достатньо точно, ми зможемо, визначивши його довготу.

– Скажіть, Сайрусе, – спитав інженера Ґедеон Спілет, – а раптом виявиться, що острів Лінкольна лежить усього за двісті-триста миль від Нової Зеландії або Чилі?

– Що ж, тоді замість того, аби будувати дім, ми збудуємо корабель, і капітан Пенкроф поведе його океаном! – відповів йому Сміт, приготувавши водночас усе для своїх подальших астрономічних спостережень.

Він вибрав на березі чистий і гладенький піщаний майданчик, вилизаний відпливом. Інженерові було байдуже, чи цей майданчик строго горизонтальний, чи має ухил, так само як не мало значення й те, чи жердина заввишки шість футів, яку він встромив у землю, стоїть чітко перпендикулярно. Крім того, інженер сам ледь нахилив її в бік, протилежний сонцю, тобто на південь. Не слід забувати, що колоністи острова Лінкольна спостерігали денний рух сонця в північній частині неба через те, що сам острів лежав у Південній півкулі.

У ту мить, коли довжина тіні від жердини буде найкоротшою, і настане полудень. Тоді потрібно буде уважно стежити за тінню, щоб не проґавити мить, коли після вкорочення вона знову почне видовжуватися.

Коли, на його думку, настав час, Сміт опустився навколішки на пісок і за допомогою кілочків почав позначати послідовне зменшення довжини тіні від жердини на піску. Супутники, схилившись над ним, з надзвичайним зацікавленням стежили за його роботою.

Ґедеон Спілет, тримаючи хронометр у руках, намагався не пропустити тієї миті, коли тінь від жердини почне довшати. Оскільки Сайрус Сміт вибрав для свого спостереження 16 квітня, коли сонячний, або істинний, час збігається із середнім, хронометр кореспондента мав точно показати, котра година у Вашингтоні, коли на острові Лінкольна полудень, а це значно спрощувало всі обчислення.

Поки сонце повільно підіймалося до зеніту, тінь жердини увесь час зменшувалася. Коли Сміту здалося, що вона знову починає зростати, він запитав:

– Котра година?

– Одна хвилина на шосту, – зараз же відповів кореспондент.

Визначення було завершене. Залишалося тільки виконати обчислення. Сайрус Сміт оголосив свій результат колоністам і, взявши до уваги можливі помилки під час спостереження, як це він зробив, коли визначав широту, сказав, що правильніше буде вважати, що острів Лінкольна лежить між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю та між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіаном на захід від Гринвіча.

Можлива похибка в обчисленнях, якщо врахувати, що один градус дорівнює шістдесяти милям, становила близько трьохсот миль за широтою і довготою. Але ця похибка не могла вплинути на висновок колоністів. Щойно вони переконалися: їхній острів лежить так далеко від найближчої населеної землі, що годі й мріяти дістатися до неї на маленькому хисткому суденці.

Справді, географічні координати острова вказували на те, що від нього тисяча вісімсот миль до Нової Зеландії, тисяча двісті – до архіпелагу Паумоту та чотири з половиною тисячі – до американського узбережжя. Та скільки Сайрус Сміт не напружував пам’ять, він не міг згадати на мапі цієї частини Тихого океану жодного острова…

Розділ ХV

Зимівлі на острові не уникнути. – Запитання про метал. – Дослідження острівця Порятунку. – Полювання на тюленів. – Спрощений варіант каталонського способу. – Виготовлення заліза. – Сталь.

Уранці 17 квітня перші слова, з якими моряк звернувся до кореспондента, були:

– Як гадаєте, ким ми будемо сьогодні, містере Спілет?

– Як накаже Сайрус, – відповів кореспондент.

Виявилося, що нині колишні цегельники і гончарі мали освоїти ремесло сталеварів.

Навіть найближча до острова земля – архіпелаг Паумоту – була від нього страх як далеко, аж за тисячу двісті миль. Пенкроф категорично заявив, що проста шлюпка, особливо напередодні непогожої зимової пори, не зможе подолати таку відстань. Та й спорудження простої шлюпки, навіть за наявності всіх необхідних інструментів, було складною справою. Колоністам же довелося б розпочати з виготовлення простих інструментів – молотків, пилок, сокир, різних буравів, рубанків, а це вимагало чимало часу. Отже, поселенці острова Лінкольна одностайно вирішили зазимувати на ньому, підшукавши для цього зручніше житло, ніж Комин.

Передусім необхідно було вирішити, як використати залізну руду, поклади якої інженер знайшов у північно-західній частині острова, як перетворити її на залізо і сталь.

Недалеко від залізної руди були вже відомі колоністам поклади кам’яного вугілля, що виходили на поверхню землі. Їх близьке розташування було дуже зручним для наших мандрівників.

– Але спочатку, якщо ви не проти, ми пополюємо на тюленів на острівці Порятунку, – запропонував інженер і вийшов з Комина.

Колоністи дуже обережно рухалися до північного краю острівця, обходячи вириті в піску ямки – гнізда водяних птахів. У смузі прибою вони побачили якісь чорні точки, що плавали на поверхні й здалеку нагадували рухомі верхівки рифів. Мисливці хотіли дати тюленям час вибратися на землю. У воді ці тварини надзвичайно рухливі завдяки сильним ластам, короткій і густій шерсті та веретеноподібному тілу. Але на суші вони вкрай неповороткі й повільні, бо їхні короткі ласти дають їм змогу тільки повзати. Послухавшись Пенкрофової поради, мисливці зачаїлися за дюнами і мовчки чекали.

Минуло не менше години, перш ніж тюлені вилізли на прибережний пісок і повлягалися на сонечку. Пенкроф і Герберт підкралися до них понад берегом, відрізаючи тваринам відступ до води, а тим часом Сайрус Сміт, Ґедеон Спілет і Наб повзли по піску, підбираючись до тюленів якомога ближче.

Раптом моряк голосно скрикнув. Інженер і двоє його товаришів, уже не криючись, кинулися до тюленів. Двоє ластоногих упали під ударами кийків, але решті вдалося дістатися до води і врятуватися.

– Чудово, – сказав Сміт. – Придадуться нам на ковальський міх.

Два ножі, зроблені з нашийника Топа, були єдиними інструментами, що їх мав у своєму розпорядженні інженер. Попри це, спільними зусиллями усіх колоністів під керівництвом інженера за три дні господарство колонії вже мало справжню повітродувну машину – міх для нагнітання повітря в руду, яка буде плавитися в печі.

З ранку 20 квітня в житті переселенців почалася «металургійна ера», про що кореспондент негайно зробив запис