Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

було вулично-посадибним. І Верхнє місто, і Поділ перерізалися головними магістралями, які йшли від міських воріт до центральної площі, де знаходилось торговище. У «городі Володимира», наприклад, головні вулиці йшли від Софійських, Подільських і Михайлівських воріт до Бабиного торжка. Нинішнє планування частково відображає давнє. Володимирська вулиця йде за стародавньою, традиційною трасою.

На Подолі головна магістраль перерізала посад з півдня на північ і проходила через торжище (сучасна Червона площа). Сюди ж підходили Боричів узвіз, що з’єднував Поділ з Верхнім містом, вулиця з боку Оболоні, а також численні вулиці від Почайни та Дніпра (тобто з’єднували пристань з торгом).

Весь простір між вулицями поділявся на садиби, на території яких розуміщувались дві-три будівлі. Тут були також господарські ями, городи, іноді сади. Тому така система планування і називається вулично-посадибною. Вона характерна для багатьох пізньосередньовічних планів Києва.

Вулиці і провулки обгороджувалися дерев’яними (здебільшого дубовими) парканами. Між вулицями Героїв Трипілля і Хоревою археологи виявили відрізки двох стародавніх вулиць. Напрямок однієї з них паралельний київським горам та Дніпру, а друга вела до самого Дніпра. Кілька відрізків давніх вулиць виявлено на вулицях Верхній і Нижній Вал. Тут також вони йшли або паралельно горам, або до Дніпра. Подільські вулиці були завширшки 3—6 м.

Вивчення давніх напрямків вулиць міста допомагає встановити закономірності зростання Києва, його характерні риси та особливості. Дані, здобуті археологами, уже зараз використовуються архітекторами для прогнозування майбутнього розвитку міста, для встановлення обличчя Києва XXI ст.

Майстерня ювеліра. Однією з найцікавіших знахідок на Подолі є майстерня ремісника-ювеліра X ст., точніше залишки цієї майстерні, бо сама будівля знищена вогнем, про що свідчило велике скупчення горілого дерева.

Розкоп був закладений у березні 1975 р. на вул. Верхній Вал. Хоч сезон та й погода були явно несприятливими, археологи спустились у котлован. Конче потрібно було дослідити цей цікавий район до того, як там прокладуть лінію метро.

На глибині близько 8 м археологи виявили дві садиби, відокремлені одна від одної давньою вулицею. В одній із садиб і знаходились залишки майстерні ремісника, який виробляв переважно поясні та вуздечкові прикраси. Тут знайдено чотири ливарні формочки з рожевого шиферного сланцю, шліфувальний брусок, намистини та підвіску із сердоліку, багато різноколірних скляних намистин. Очевидно, ці речі майстер не встиг врятувати під час пожежі.

Ливарні формочки виготовлено з овруцького рожевого шиферного сланцю, який добре піддається обробці. З обох боків формочок вирізьблено зображення, які наносились на декоративні бляшки для оздоблення парадних поясів та вуздечок. Тут і трипелюсткові пальмові гілки (пальмети), і зірки, напівциліндричні колодочки, великий та малий наконечники для пояса тощо. Особливо вражає зображення великого наконечника, покритого витонченою різьбою рослинного характеру.

До кожного із зображень прорізано литник, куди заливався розплавлений метал. На краях формочок є отвори для свинцевих кріплень (штифтів), щоб можна було правильно зміщувати з кришкою, якою накривалася формочка під час лиття.

Поясні та вуздечкові набори були поширені на всій величезній території євразійського степу — від Байкалу на сході до Угорщини на заході.

В Азії пояс, прикрашений срібними (часто позолоченими і черненими) бляшками, вважався обов’язковим атрибутом кожного кочівника, який став воїном. Кількість бляшок на поясі залежала від суспільного становища воїна. Чим знатнішим він був, тим більше мав бляшок на поясі. Бойові пояси, зброю і коня воїн в ранньому середньовіччі отримував у нагороду від правителя як відзнаку воїнської доблесті та високого службового становища. Візантійський історик Прокопій Ке-сарійський писав, що в персів «не дозволено нікому носити ні персня, ні пояса, ні пряжки, ні чогось подібного, якщо це не подароване царем».

А на Русі існував звичай обдаровувати за вірну службу багатим одягом. Писемні джерела свідчать про пристрасть «нарочитих мужів» до розкішного одягу, зброї, до всього, що уособлювало владу, силу, багатство. Відомо, що варяги вимагали від Ярослава Мудрого за службу золото, срібло і добрий одяг. Про «зброю і порти» нагадували дружинники князеві Ігорю перед новим походом за даниною до древлян. Всеволод Велике Гніздо дарував після бенкету своїм * гостям золотий

і срібний посуд та інші цінні речі. До почесних дарунків належали бойові пояси та кінська збруя. Серед богатирів («храбров») князя Костянтина Всеволодовича літописець поруч з Альошею Поповичем виділяє також Тимоню Золотий Пояс.

З географічних назв тодішнього Подолу відома «Пасинча бесіда», що означає місце зустрічей, зборів дружинників (пасинків). А саме слово «пасинок» у значенні дружинника походить від «пасати» — опоясувати мечем (обряд посвячення у дружинники). Про те, що поясні набори були досить поширені на Русі, свідчать і знахідки поясних бляшок у давньоруських курганах та серед скарбів IX—XI ст.

У зображеннях давньоруських поясних наборів відчуваються впливи кочівницьких прикрас. Та це не означає, що вони східні за походженням. Хоч на Русі зустрічалися наремінні бляшки східних типів, все ж на Сході практично невідомі знахідки ливарних форм, в яких виготовлялись ці бляшки. Більше того, єдина (відома до знахідки в Києві) ливарна формочка для виготовлення поясних прикрас знайдена також на території Київської Русі. Радянські вчені довели, що різні галузі художнього ремесла були розвинуті в Руській державі.

Вивчаючи давньоруські збруйні набори, відомий дослідник А. М. Кирпичников прийшов до висновку, що в X—XI ст. степову територію, куди входили Південна Русь, Північне Причорномор’я та Крим, обслуговували майстерні з незвичайними умільцями, які ніколи б не піднялись до такого високого рівня, коли б не живились художніми й технічними досягненнями розвинутого міського ремесла осілих районів. Він висловив припущення, що «після 1000 р. в роботі цих майстерень могли брати участь і руські майстри». Це стосується, звичайно, і поясних наборів. Припущення дослідника тривалий час не мало археологічного підтвердження, але з відкриттям у Києві майстерні X ст., де виготовлялись бляшки для вуздечок і поясів на широкий ринок, воно стало науковим фактом.

У X ст., за часів Святослава і Володимира (коли особливо швидко зростав дружинний прошарок на Русі), потрібна була велика кількість бойових поясів. З’явилися ювеліри, які, набувши досвіду, досягли рівня кращих майстрів Східної Європи. Ливарне виробництво було розраховане на широкий ринок, який вже існував у Києві в X ст. Це свідчить про високий рівень розвитку ремесел у Києві за тих часів. За своєю художньою цінністю малюнки, вирізьблені на формочках, належать до кращих зразків прикладного мистецтва.

На одній із знайдених формочок арабською мовою написано слово «турк». Це означає, що майстром був представник племені торків, виходець з мусульманського світу, який жив і працював у Києві. У цьому немає нічого дивного. Київ у X ст.

був великим і багатим містом, яке приваблювало людей з різних країн. Тут жило багато вихідців зі Сходу, була навіть колонія східних купців.

Серед місцевих мусульман могли бути й полонені з