Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

доб­ре сло­во, не дай жив­цем про­пас­ти. Поп­ро­си йо­го, хай віддасть нам Од­ра­ду в орен­ду…

- Як я піду ту­ди? Як дос­туп­лю­ся до нього, ко­ли в ме­не со­роч­ка дра­на, оде­жа ли­хая? - за­мо­ви­ла гірко Ма­ри­на.

- От ще що ви­га­дай! йди так, по­ка­жись та­кою… Дран­тям та лат­тям скоріш ура­зиш панські очі!

- Не піду я ту­ди стар­чи­хою, не піду! - од­ру­ба­ла рішу­че Ма­ри­на.

Громада за­ду­ма­ла­ся. "От ти й знай! Що ж те­пер ро­би­ти?" - дех­то за­го­монів.

- Хіба на всьому селі не знай­деться ні в ко­го доб­рої со­роч­ки або плах­ти за­ле­жа­ної? - гук­нув хтось,

- А справді! Біжи, в ко­го є, та мчи мерщій! - за­гу­ка­ли од­ра­дя­ни й по­вер­ну­ли­ся до Ма­ри­ни.

- Не тур­буй­ся, Ма­ри­но, оде­жею. На­ря­ди­мо те­бе, як гра­пи­ню! Тілько й ти нас уваж.

Назносили Ма­рині одежі - той те дав, дру­гий дру­ге ти­че.

- Мою, Ма­ри­но; на­дя­гай! Не­хай хоч моя оде­жа па­ни­ча по­ба­чить,- ка­же один.

- Бери мою! Моя бу­де кра­ща,- пе­ре­би­ває дру­гий.

- А моя новіша!- гу­кає третій.

Толкуються од­ра­дя­ни… і сміх, і ли­хо!

Умилася Ма­ри­на, при­че­пу­ри­ла­ся, на­ря­ди­ла­ся… Де її й старість діла­ся, де й кра­са взя­ла­ся! Хоч і зніве­че­на ли­хом, при­топ­та­на го­лод­ни­ми злид­ня­ми, от­же, як прик­ри­ла Ма­ри­на ті злидні доб­рою оде­жею та ви­ша­ру­ва­ла ли­це хо­лод­ною во­дою, то во­но в неї так і за­шаріло­ся, крас­кою грає, зовсім мо­ло­дою Ма­ри­на виг­ля­дає!..

- Гляди, Ма­ри­но, щоб ще, бу­ва, в те­бе німець не за­ко­хав­ся! Та вуз­лу­ва­та тва­рю­ка так і стріляє очи­ма, як по­ба­чить, що крас­не!- ре­го­чуть одні, а другі ра­дять:

- Знаєш що, Ма­ри­но?.. На­ряд­жай і доч­ку та йдіть ра­зом. По­ка­жи­ся, як там ка­жуть, лич­ком! Во­на в те­бе та­ка, що не стид по­ка­за­ти­ся. Та. во­на ж, здається, і з рідні тро­хи,- зра­зу в вічі ки­неться. Кров - не во­да!..

Нарядила Ма­ри­на й Ки­ли­ну. Як квітка та поміж тра­вою, так чер­воніє Ки­ли­на в но­во­му уборі. Лич­ко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, гра­ють; над очи­ма чорні бро­ве­ня­та ду­га­ми пос­ла­ли­ся, мов бар­хатні рам­ця звер­ху ясні очі ото­чи­ли, товс­та ко­са аж за по­яс ся­гає. А вбо­ри мов по за­ка­зу прий­шлись на Ки­ли­ну: си­ня кер­сет­ка так і об­хо­пи­ла ши­рокі плечі, ви­сокі гру­ди; чер­во­на край­ка впи­ла­ся в тон­кий та гнуч­кий стан, а черв­ча­та плах­та, мов пук квіток, об­ляг­ла кру­гом неї. Як наділа ще Ки­ли­на че­ре­вич­ки-сап'янці - кар­ти­на, а не лю­ди­на! Усі ди­ву­ва­ли­ся на неї.

- Що то во­но зна­чить пансько­го ро­ду та бла­го­род­но­го коліна!- ди­ву­ва­ли­ся лю­ди, а найбільш усіх Ма­ри­на. Во­на на Ки­лині до­ба­чи­ла своє давнє, зга­да­ла про свої мо­лоді літа та аж зап­ла­ка­ла.

- І кра­су, і здо­ров'я бог дав, та щас­тя не вга­дав! - пла­ка­лась Ма­ри­на.

- Годі, Ма­ри­но, не плач,- утіша­ли лю­ди.- Не му­ти кра­си своєї. Во­но так кож­но­му на світі: те є, дру­го­го не дістає; од­но­го й ба­га­то, а дру­го­го ніяк не за­побіжиш… Зби­рай­ся у двір, по­ра вже!

Провели Ма­ри­ну тро­хи не до са­мо­го дво­ру, а як Ма­ри­на ввійшла у двір, чо­ловіки поп­рисіда­ли в яр­ку до­жи­да­ти: ко­ли Ма­ри­на бу­де на­зад по­вер­та­ти й чим-то їх по­ра­дує. Ждуть-пож­дуть - Ма­ри­ни не­має; уже й сон­це ви­со­ко підби­ло­ся, уже й на обідню по­ру по­вер­тає, а Ма­ри­на не по­ка­зується.

- Наша, брат­ця, взя­ла! Вид­но, Ма­ри­ну, як по­важ­ну гос­тю, прий­ня­ли - бач, і досі не вер­тається. То-то роз­жи­ве­мо­ся!- радіють од­ра­дя­ни.

- А що, як Ма­ри­на нас зми­лить? - обізвав­ся хтось.

- Як то зми­лить?

- А так: об собі пок­ло­по­четься, а про нас за­бу­де…

- Що це ти, дур­ню, вер­зеш! Як же це мож­на? Хіба не од­на­ко­во во­на з на­ми страж­да­ла? Ще, мо­же, більше від на­шо­го.

- То-то й є, що страж­да­ла. Про се­бе більше й дба­ти­ме. Як го­лод­ний чо­ловік, то він і рідно­го батька за шма­ток хліба про­дасть!

- А що ви ду­маєте! Хіба не прав­да! - піддер­жав ще хтось.

- Та ні! Та­ко­го не мо­же бу­ти. Ма­ри­на не та­ка лю­ди­на та й на собі звіда­ла панську лас­ку… Пев­но, не за­бу­ла то­го, що як­би дід Улас не при­беріг, то про­па­ла б; зна, що за сво­го тре­ба дер­жа­тись: свій і по­жаліє, і не ви­дасть!- за­би­ва­ли ба­ки ней­мовірним..

- Згадали про діда Ула­са,- про­мо­вив хтось.- Де то він те­пер? Жи­вий ще чи по­мер?.. Пев­но, не­ма вже на світі… Скілько літ ми­ну­ло, як пішов од нас!

- Давно то бу­ло, дав­но. Ки­ли­на ще, здається, і дівкою не бу­ла, як він ки­нув се­ло, а те­пер, бач, дав­но вже Ки­ли­на дівує.

- Мабуть, вже й Кісто­чок не зіста­лось від Ула­са - потліли!

- Якби жи­вий був, то вер­нув­ся б або звістку по­дав. А то скілько ча­су прой­шло, а про нього й чут­ка про­па­ла! Пев­но, по­мер.

- Того не ми­неш: всі там бу­де­мо… А про­те шко­да Ула­са. Хоч і чуд­но­го з се­бе вда­вав, та пев­ний був, гро­мадський чо­ловік: сво­го ніза­що не ви­дасть…

Отак го­моніли поміж со­бою од­ра­дя­ни, си­дя­чи в яр­ку та до­жи­да­ючи Ма­ри­ни, а Ма­ри­ни все не бу­ло. Вже сон­це по­ча­ло з півдня звер­та­ти; вже де­які, ви­го­ло­давшись, мах­ну­ли до­до­му хоч чо­го-не­будь пе­ре­хо­пи­ти; вже по­вер­ну­ли­ся й на­зад, а Ма­ри­ни все не­має… По­ча­ло ве­чоріти.

- Ходімо, ма­буть, до­до­му. Завт­ра дізнаємо­ся,- ріши­ли од­ра­дя­ни й сумні по­вер­ну­ли в се­ло.

"А що як справді Ма­ри­на зми­ли­ла?- скреб­ла кож­но­го за сер­це дум­ка.- День не ма­лий: здається, мож­на б за цілий день хо­ча звістку по­да­ти… А то - ні Ма­ри­ни, ні звістки!"

Не хотіло­ся од­ра­дя­нам то­му віри­ти, та на серці, на са­мо­му споді душі, зак­лю­ну­ло­ся не­довір'я й рос­ло, шир­ша­ло, підніма­ло­ся вго­ру, му­ти­ло ти­хую радість, зас­ти­ла­ло сум­ним по­чу­ван­ням яс­ну надію…

На дру­гий день, ще ні світ ні зо­ря, як од­ра­дя­ни ки­ну­ли­ся до Ма­ри­ни­ної ха­ти. Ха­та сто­яла чо­гось роз­чи­не­на, на столі ле­жав бо­ком роз­би­тий гор­щик з не­доїде­ною ку­тею та ок­ри­вав хо­лод­ний мо­рок голі стіни. Ні Ма­ри­ни з Ки­ли­ною, ні їх убо­го­го збіжжя од­ра­дя­ни в хаті не знай­шли. Ще більший сум об­няв їх го­ло­ви.

- Значить, Ма­ри­на вер­та­лась, ко­ли збіжжя не­має й ха­ту ки­ну­ла роз­чи­не­ну… Чо­го ж то так крадько­ма?- до­пи­ту­ва­лись во­ни самі се­бе.

Перше не­довір'я пе­ре­вер­ну­лось у Віру, що Ма­ри­на зми­ли­ла їх. Гірка печія вхо­пи­ла за сер­це. От­же, ко­жен ще здер­жу­вав­ся, не зна­ючи, що то справді так.

Тілько вже на третій день, як па­нич поїхав, одра­дяни за­пев­но дізна­ли­ся, що він ду­же ра­до прий­няв Ма­ри­ну, звелів німцеві од­вес­ти їй ту ха­ту, що покійний батько ви­бу­ду­вав у сад­ку зад­ля Ма­ри­ни­но­го батька, а Ки­ли­ну так пон­ра­вив, що й з со­бою взяв.

Отоді все зле та ли­хе, що бу­ло за ду­шею в од­ра­дян, зра­зу ви­вер­ну­лось зі спо­ду, зри­ну­ло на­верх. А найбільш тоді, як Ма­ри­на че­рез при­каж­чи­ка вер­ну­ла їм оде­жу, що на­ряд­жа­ли