Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

доліта­ли до панської са­ди­би й до­му, що сто­яв за­раз під го­рою, роз­но­си­лись блис­кав­кою по селі. Сім'я Бо­ро­давкіно­ва вибіга­ла з по­коїв, раділа; все се­ло хрес­ти­лось на ра­до­щах… во­но тільки жи­ло й ди­ха­ло тоді, ко­ли па­на не бу­ло вдо­ма. Ста­рий Бо­ро­давкін дер­жав в ру­ках се­ло і сім'ю, не­на­че в залізних кігтях з гост­ри­ми па­зу­ра­ми. Жінка йо­го з київських дідичів, що бу­ли уніата­ми, не­за­ба­ром вмер­ла з го­ря. Доч­ка Хрис­ти­на втек­ла вночі че­рез вікно й по­таєнці повінча­лась з сусіднім діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Си­нові не да­вав батько й зай­вої копійки в ру­ки. Мо­ло­дий Сергій Бо­ро­давкін був вже рік в універ­си­теті, як наг­лою смер­тю по­мер йо­го батько. Сергієва ши­ро­ка на­ту­ра, ви­ко­ха­на в ши­ро­ких сте­пах, ви­пес­тив­шись за жи­вот­тя батька, да­ла собі во­лю після йо­го смерті, тільки на інший спосіб. Сергій, до­пав­шись до батько­во­го доб­ра, прог­рав, про­май­ну­вав свою зем­лю, усе своє доб­ро, прог­рав ос­тан­ню четвірню ко­ней з ка­ре­тою, ки­нув універ­си­тет, оже­нив­ся з прос­тенькою міщанською дівчи­ною в Одесі й, на­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу, врешті му­сив йти на служ­бу в залізно­до­рож­ну кон­то­ру.

- Чого це ви так пізно вий­шли гу­ля­ти? - спи­тав в Бо­ро­давкіна Ко­маш­ко.

- Скуповував харч для сім'ї. Ми вже знай­шли дач­ку на Ве­ли­ко­му Фон­тані, над самісіньким мо­рем: бу­де­мо ку­па­тись. А це ме­не жінка пос­ла­ла на­ку­пить харчі, - ска­зав Бо­ро­давкін.

Бородавкін вже три дні ску­по­ву­вав провізію, а жінка й діти сиділи над мо­рем без чаю, са­ха­ру та без гро­шей. Бо­ро­давкін гу­ляв собі в Одесі й навіть за­був за сім'ю.

- А чи чу­ли, які скан­да­ли тра­пи­лись у нас в Кишиневі? - ска­зав нес­подіва­но Бо­ро­давкін.

- А що? - гук­ну­ли усі в один го­лос.

- Офіцери в клубі по­би­ли діди­ча Лу­пу­рел­ло.

- Яким спо­со­бом? - спи­та­ли усі.

- Грали во­ни в кар­ти та пи­ли до півночі в місько­му сад­ку, а потім по­ла­ялись. Лу­пу­рел­ло вхо­пив пляш­ку, ки­нув на офіце­ра. Пляш­ка по­летіла на сусідній стіл і впа­ла пе­ред Ка­ра­ладжі, пе­ред самісіньким йо­го но­сом. Офіцер ки­нув на Лу­пу­рел­ло па­ля­ни­цею; па­ля­ни­ця пот­ра­пи­ла в го­ло­ву якійсь дамі; Лу­пу­рел­ло вда­рив офіце­ра па­ли­цею. Тоді всі офіце­ри су­ну­лись до Лу­пу­рел­ла, доб­ре по­по­би­ли йо­го, а далі пе­ре­ки­ну­ли че­рез стіну на ву­ли­цю.

- Хіба ви бу­ли оце в Кишиневі? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Ні, - ка­же Бо­ро­давкін.

- Може, це в га­зе­тах на­пи­са­но? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Ні. Я чув оце тільки що на вок­залі, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- Хіба ви оце ду­ма­ли їха­ти в Ки­шинів? - спи­та­ла в йо­го Са­ня.

- Та ні! Я про­во­див на вок­зал од­но­го на­шо­го ки­ши­нев­ця. Та там в Ки­ши­неві вий­шла ще й дру­га шту­ка. По­ру­новський хотів стріля­тись за свою жінку з ло­ве­ла­сом Ко­чу. А знаєте, яка вий­шла між ни­ми ду­ель? Во­ни ки­ну­ли же­реб­ки, ко­му зос­та­тись в Кишиневі, а ко­му виїхать на п'ять років з Ки­ши­не­ва. Ло­ве­ла­сові Ко­чу ви­па­ло виїха­ти, і він виїхав, а чо­ловік зос­тавсь із жінкою.

- А що ж на те жінка? - пи­та­ли в Бо­ро­давкіна.

- Жінці бай­ду­же: во­на лю­би­ла їх обох од­на­ко­во, - мо­лов Бо­ро­давкін.

Усі кру­гом сто­ла за­ре­го­та­лись. Засміялись і ко­ло столів, близьких од їх, бо й там чу­ли оповідан­ня Бо­ро­давкіно­ве. В Кишиневі на сто ти­сяч жильців тоді не бу­ло ні од­ної га­зе­ти. Бо­ро­давкін був тою місце­вою га­зе­тою. Він скрізь бу­вав, скрізь ниш­по­рив; знав, де хто бу­ває в гос­тях, що ро­бить, хто з ким зма­гається, хто з ким по­ла­яв­ся, хто з ким ко­хається. Йо­го усе це стра­шен­но ціка­ви­ло. Ко­ли він по­да­вав ці но­вин­ки, йо­го вип­нуті сірі здо­рові очі аж кру­ти­лись.

- А знаєте що, па­но­ве? Поїдьмо завт­ра на Ма­лий Фон­тан усі гур­том. Я вже дав­но там був. По­хо­ди­мо, по­гу­ляємо, поснідаємо та й до­до­му на обід вер­не­мось, - гук­нув Бо­ро­давкін, мах­нув­ши своєю за­те­ле­пу­ва­тою ру­кою.

- Може й в кар­ти там пог­раємо? - ска­зав іронічно Ко­маш­ко.

- То й пог­раємо. Во­но, бач­те, над мо­рем… мо­же, бу­де смачніше. Знаєте, при­ро­да… мо­ре… свіже повітря, по­езія, взяв би йо­го дідько! - ска­зав Бо­ро­давкін.

Його гад­ка усім бу­ла спо­доб­на. Усі приїха­ли до Оде­са, щоб по­ба­ви­тись.

- То й поїдьмо! - гук­ну­ли всі, навіть пан­ни.

- Збірне місце бу­де ко­ло со­бо­ру, на сквері. Завт­ра в де­сятій го­дині ся­де­мо на трам­вай та й мах­не­мо, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- То й махнім!.. А ви поїде­те? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані Нав­роцької.

- Поїду, чом же не поїха­ти, - ска­за­ла во­на. - Як ви поїде­те тільки з своїм круж­ком; я не люб­лю, як наїде ба­га­то лю­дей, та ще нез­най­омих.

- Усі, усі, скільки нас тут є, а чу­жих ніко­го не тре­ба! - крик­нув Бо­ро­давкін. - Усі свої, і ніко­го чу­жо­го - ані однісінької лю­ди­ни.

- Та не кричіть так здо­ро­во, та не ма­хай­те ру­ка­ми, бо ва­шу пос­тать вид­но на ввесь бульвар! - ска­зав до йо­го Ко­маш­ко.

- Так завт­ра в де­сятій го­дині? - знов гук­нув Бо­ро­давкін, про­ща­ючись і по­хап­ком ти­ка­ючи всім ру­ку; я дам не си­лую, бо при­си­лу­вать ко­гось до за­бав­ки труд­но… Але сподіва­юсь по­ба­чи­ти там і вас, да­ми!

- Добре, доб­ре, - ска­за­ли пан­ни.

Бородавкін по­тяг­ся поміж стільця­ми, лед­ве не­су­чи свої важкі ши­рокі плечі та здо­ро­ву го­ло­ву в со­лом'яно­му ши­ро­ко­му брилі.

Несподівано схо­пив­ся з мо­ря вітер. За­си­па­юче мо­ре не­на­че зітхну­ло й дих­ну­ло міцни­ми грудьми на бе­рег. Вітер дмух­нув на бульвар. Ши­рокі по­лот­ни­ща па­ру­си­ни за­мет­ля­лись над сто­ла­ми та го­ло­ва­ми публіки. Па­ру­си­на бах­ка­ла, на­ду­ва­лась, ко­ли­ва­лась, не­на­че хотіла зірва­тись з шнурів. Акації й чи­на­ри за­ше­лестіли, га­зові ріжки за­ми­готіли. Стрічки на да­мах за­мет­ля­лись. По­де­ку­ди зліта­ли брилі з голів і па­да­ли на публіку. Публіка за­во­ру­ши­лась і по­ча­ла роз­хо­ди­тись. І знов вітер нес­подіва­но впав так швид­ко, як і схо­пив­ся, не­на­че мо­ре позіхну­ло раз, дру­гий спро­сон­ня та й знов зас­ну­ло.

Саня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва підве­лись з стільців. Па­ничі повс­та­ва­ли, пішли слідком за ни­ми й про­ве­ли їх до гос­ти­ниці.

IV

Другого дня бу­ла неділя. Ра­нок був по­го­жий, яс­ний та душ­ний. Чи­ма­лий сквер біля одесько­го со­бо­ру аж лиснів, зе­ле­ний та свіжий, по­ли­тий во­дою, за­ли­тий га­ря­чим світом сон­ця. Алеї з акацій кру­гом скве­ру, ку­пи кущів на зе­леній свіжій траві, клум­би ши­ро­ко­лис­тих квіток - все ніби мліло в яс­но­му га­ря­чо­му світі. Фон­тан ко­ло са­мо­го со­бо­ру бриз­кав ніби раз­ка­ми дрібних кра­пель. Краплі бли­ща­ли й ми­готіли на сонці, не­на­че роз­си­пані діаман­ти. Лю­де веш­та­лись на сквері. Усе бу­ло за­ли­те світом. Скрізь був рух, скрізь кипіло жи­вот­тя ве­ли­ко­го міста. Бу­ла вже де­ся­та го­ди­на.

Віктор Ко­маш­ко пер­ший прий­шов на сквер і сів на лавці в тіні гус­то­го чи­на­ра. Він зу­мис­не поспішав прий­ти по­пе­ред усіх: в йо­го бу­ло на думці стріну­ти Са­ню й по­го­во­рить з нею на­са­моті. Ко­маш­ко обвів очи­ма всі доріжки на сквері, де скрізь во­ру­ши­лись, не­на­че в хре­щи­ка