Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

від суспільства й не несучи ніякої відповідальності перед ним: це — хвороба, якою вражена адміністрація Франції. Всі інтенданти вказують на неї. Та єдині ліки, якими, на їхню думку, можна лікувати цю недугу, це — дедалі більше підпорядкування місцевої влади центральному урядові.

Між іншим, у цій царині важко було зробити більше за те, що вже було зроблено; незалежно від едиктів, які час від часу змінювали управління всіх міст, місцеві закони кожного з них часто переробляються регламентами королівської ради, що не реєструвалися парламентом і видавалися за поданням інтендантів, без попереднього вивчення й нерідко без відома самих жителів міста.5

«Цей захід,— кажуть жителі одного міста, що випробував на собі дію такого наказу,— здивував усі прошарки міста, які нічого такого не чекали».

Міста не можуть ні встановити в себе мито на ввезення їстівних продуктів, ні зібрати податок, ні робити застав, ні продавати, ні чинити позовів, не здавати в оренду своє майно, ні керувати ним, ні витрачати надлишки своїх надходжень без постанови ради за рекомендацією інтенданта. Всі міські роботи виконуються за планами й згідно з кошторисами, затвердженими постановами ради. Віддача з торгів відбувається за присутності інтенданта або його субделегатів, а роботи, звичайно, провадять урядові інженер або архітектор. Ця обставина дуже здивує тих, хто гадає, що все, що ми нині бачимо у Франції, нове.

Але втручання центрального уряду в міські справи заходить іще далі, ніж на це вказує наведене правило; його влада в них набагато ширша за його права.

В одному циркулярі генерального контролера середини XVIII століття до всіх інтендантів я читаю таке: «Зверніть особливу увагу на все, що відбувається в муніципальних зборах. Зажадайте, аби вам подавали найдетальніші звіти з викладом усіх прийнятих ухвал, які негайно надсилайте мені разом з вашими висновками».

Справді, з листування інтенданта зі своїми субделегатами видно, що уряд стежить за всіма міськими справами, за найдрібнішими так само, як і за найважливішими. В нього запитують про все, й він про все має свою вирішальну думку; він навіть визначає всі свята. В певних випадках він визначає, коли слід виказувати громадські радощі, примушує запалювати феєрверк і освітлювати будинки. Ми натрапляємо на інтенданта, який накладає пеню у двадцять ліврів на членів міської гвардії, що не прийшли до церкви на молитву.

Муніципальні посадові особи не позбавлені властивого їм усвідомлення своєї ницості.

«Ми сердечно просимо вас, монсеньйоре,— пишуть деякі з них інтендантові,— наділити нас своєю прихильністю й заступництвом. Ми постараємося їх виправдати, корячись усім наказам вашої вельможності». «Ми ніколи не опиралися перед вашими бажаннями, монсеньйоре»,— пишуть інші, які ще величають себе пишним титулом перів міста.

Так готується міський стан до керування державою, а народ — до свободи.

Якби принаймні ця сувора залежність міст зберегла їхні фінанси, але й цього не було.6 Дехто твердить, що якби не централізація, то міста негайно розорилися б. Не знаю. Але слушно те, що у XVIII столітті централізація не завадила їм розоритися. Вся тогочасна адміністративна історія сповнена безладу в їхніх справах.

Перейшовши від міст до сіл, ми бачимо іншу владу, інші форми, але ту саму залежність.

Я добре бачу ознаки, які вказують на те, що в середньовіччі жителі кожного села складали громаду, окрему від дідича. Цей останній нею послуговувався, наглядав за нею, керував нею; але загалом володіння її членів були тим її майном, на яке вона мала право цілковитої власності; вона обирала своїх старшин й демократично керувала сама собою.

Цей старий устрій парафії спостерігається в усіх націй, які пережили феодальний лад, і в усіх тих країнах, куди ці нації занесли уламки своїх законів. Сліди цього устрою бачили скрізь у Англії, а шістдесят років тому він був іще цілком живим у Німеччині, в чому можна пересвідчитися, читаючи кодекс Фрідріха Великого. Навіть у Франції в XVIII столітті ще спостерігаються деякі сліди цього.

Я пам'ятаю, коли я розшукував уперше в архівах одного інтендантства, що становить собою парафію давнього порядку, то я вельми здивувався, помітивши в цій убогій і поневоленій громаді багато тих рис, які колись вразили мене в сільській громаді Америки й що їх я тоді помилково сприйняв за виняткову особливість Нового Світу. Ні та, ні та не мають постійного представництва, муніципальної колегії у власному розумінні; обома керують посадові особи, які діють, кожна окремо, під керівництвом усієї громади. В обох час від часу відбуваються загальні збори, де всі жителі, згуртувавшись в одне неподільне ціле, обирають своїх посадових осіб і вирішують найважливіші справи. Одне слово, ці дві громади схожі одна на одну, наскільки живе може бути схожим з мерцем.

Обидві ці істоти, такі відмінні за своєю долею, мали насправді однакове походження.

Одразу ж перенесена на далеку відстань від феодалізму й бувши цілковитим господарем над собою, сільська парафія середньовіччя зробилася міською громадою Нової Англії. Відокремлена від дідича, але затиснута в міцній руці держави, вона стала у Франції тим, про що ми зараз розповімо.

У XVIII столітті назви й кількість парафіяльних посад змінюються відповідно до провінцій. Із старих документів видно, що ці посадові особи були численні, коли місцеве життя було діяльніше; їхня кількість зменшувалася в міру того, як воно ціпеніло. У переважній частині парафій XVIII століття їх уже тільки дві: одна називається збирачем, друга синдиком. Звичайно ці муніципальні посадовці ще обираються або вважаються обраними; але вони скрізь стали знаряддям держави більше, ніж представниками громади. Збирач збирає подушне під безпосереднім начальством інтенданта. Синдик, поставлений під щоденне керівництво підлеглого інтендантові субделегата, репрезентує особу останнього в усіх діях, що належать до громадського порядку або до державного управління. Він головний агент субделегата, коли справа стосується ополчення, державних робіт, виконання всіх загальних законів.

Шляхтич, як ми вже це бачили, залишається чужим для всіх цих деталей управління; він навіть не наглядає за ними й не допомагає в них; навіть більше, ці клопоти, які колись зробили його могутнім, починають йому здаватися негідними його в міру того, як ця могутність дедалі руйнується. Тепер запропонувати йому зайнятися цими клопотами означало б уже образити його гордість. Він більше не керує; але сама його присутність у парафії та його привілеї заважають утвердитися доброму парафіяльному управлінню на його місці. Приватна особа, яка так разюче відрізняється від усіх інших, такою мірою незалежна й має таке сильне заступництво, знищує або