Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Про­ко­по­вичівни. Тільки круглі чи­малі темні та блис­кучі очі спо­до­ба­лись йо­му од­ра­зу.

Олеся не всиділа на од­но­му місці: во­на схо­пи­лась і вибігла з кімна­ти, щоб по­ди­ви­тись на се­бе в дзер­ка­ло й поп­ра­ви­ти на го­лові чер­во­ний бант, і потім вер­ну­лась, знов сіла й знов схо­пи­лась, побігла до ва­зонів, заг­ля­ну­ла в ва­зо­ни, знов вибігла в кімна­ту, при­нес­ла гра­фин з во­дою, по­ли­ла ва­зо­ни, знов вибігла й знов пе­ре­го­дя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кру­гом ста­ну, кінці бан­та літа­ли кру­гом неї, як на вітрі. Оле­ся ло­ви­ла стрічки ру­кою й швид­ко то од­ки­да­ла їх, то при­тя­га­ла, то обс­ми­ку­ва­ла. За доч­кою вий­шла з світлиці ма­ти, поп­ра­ви­ла щось на шиї, знов вер­ну­лась і знов вий­шла. Во­ни веш­та­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли. Че­рез двері в кімна­ту Ба­ла­бу­ха вглядів здо­ро­ве ліжко, не­на­че по­рон на Росі, а над ліжком здо­ро­вий ки­лим, на кот­ро­му бу­ли вит­кані чудні квітки, не­на­че сто­яли на задніх но­гах в три ряд­ки здо­рові зе­лені жа­би з чер­во­ни­ми жи­во­та­ми, поб­рав­шись за пе­редні ла­пи. В две­рях про­ти ки­ли­ма Ба­ла­бу­ха вглядів дру­гу пан­ну, та­ку на зріст, як Оле­ся, але ба­га­то кра­щу, в бідненькій сит­цевій сукні. То бу­ла мен­ша доч­ка, кот­ру по­га­но уби­ра­ли й хо­ва­ли од па­ничів в да­лекій кімнаті.

За Тер­лецькою ввійшла в світли­цю гор­ба­та Ки­ли­на й ви­нес­ла на тарілці дві то­не­сенькі скиб­ки па­ля­ниці та з лож­ку мас­ла в мас­лянці. Тер­лецький на­лив в ма­ле­сеньку чар­ку горілки, поз­до­ров­кав­ся з гос­тем, ви­пив сам, по­час­ту­вав гос­тя й затк­нув гра­фин за­тич­кою, не­на­че да­вав зна­ти, що він більше не бу­де вже час­ту­ва­ти. Ба­ла­бу­ха ви­пив, навіть га­разд не роз­куш­ту­вав­ши, і взяв в ру­ки скиб­ку па­ля­ниці. Скиб­ка світи­лась наскрізь.

- А ми тут, панімат­ко, роз­ба­ла­ка­лись з Мар­ком Пав­ло­ви­чем про ака­демію та так на­ля­ка­ли Ки­ли­ну ци­ми згад­ка­ми, що во­на впус­ти­ла тарілку та й роз­би­ла, - ска­зав Тер­лецький до жінки.

- Similis si­mi­li ga­udet, [7] - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - Ми ко­лись гра­ли в ака­демії ко­медії та по­ча­ли при­га­ду­ва­ти з от­цем Пет­ром де­яку дав­ни­ну.

- Ви гра­ли ко­медії? - спи­та­ла Оле­ся. - Ото, ко­ли б мені до­ве­ло­ся на віку хоч раз по­ба­чи­ти ко­медію. Си­диш тут у Хохітві й лю­дей не ба­чиш.

- Де вже ти хотіла в Хохітві по­ба­чи­ти ко­медію, - ска­зав Тер­лецький. - Це чу­до по­ка­зує тільки на­ша Київська "аlma ma­ter". [8]

- Папа ка­жуть, що й во­ни гра­ли, - сміли­во обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи, про­мо­ви­ла Оле­ся. - Та ще й уби­ра­лись за пан­ну.

Стара Тер­лецька тро­хи осміхну­лась, гля­нув­ши на бо­ро­ду та ву­са сво­го чо­ловіка.

- Колись уби­рав­ся за пан­ну, а те­пер вже не вбе­русь, - ска­зав Тер­лецький.

- Може, й ви уби­ра­лись за пан­ну? - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи.

- Ні, я раз уби­рав­ся за… Сла­ву, - зне­хо­тя ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а дру­гий раз за прек­рас­но­го Іоси­фа.

- Ото, як би я хотіла по­ба­чи­ти, як ви вби­ра­лись за прек­рас­но­го Іоси­фа, - ска­за­ла Оле­ся, спідло­ба пог­ля­да­ючи на Ба­ла­бу­ху. - Ма­буть, во­но вий­шло ду­же гар­но.

Балабуха огов­тав­ся й пе­рес­тав втя­гу­ва­ти шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Тер­лецької од­би­ли в йо­го охо­ту тіка­ти в пасіку та в чор­нобіль.

Балабуха не ду­же спо­до­бав­ся Олесі з ли­ця, але йо­го зріст, ве­ли­ка пос­тать, вченість і ла­ти­на звер­ну­ли її ува­гу, спо­до­ба­лись їй тим більше, що до неї приїжджа­ли нев­чені прості по­по­вичі, на кот­рих во­на не хотіла й ди­ви­тись, і навіть не ви­хо­ди­ла до їх. Ма­ти так са­мо бу­ла привітна до Ба­ла­бу­хи, бо вже був час ви­да­ва­ти Оле­сю заміж.

Килина од­хи­ли­ла двері й щось шеп­ну­ла до Тер­лецької. Оле­ся зірва­лась з стільця й побігла в двері так швид­ко, що тро­хи не зва­ли­ла Ки­ли­ни з ніг. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся їй вслід: йо­му спо­до­ба­лось, як Оле­ся бігає швид­ко, пруд­ко, лег­ко, як на їй га­дю­ка­ми в'ються чер­воні стрічки.

За Оле­сею вий­шла Тер­лецька. В кімна­тах бу­ло чу­ти біга­ни­ну, веш­тан­ня. Заб­ряж­ча­ли ло­жеч­ки, задз­веніли ста­ка­ни та блю­деч­ка, зас­ту­котіли шух­ля­ди ко­ло ка­мо­ди та столів; од­чи­ни­лись двері, й гор­ба­та Ки­ли­на внес­ла в світли­цю ви­со­ко­го та тон­ко­го са­мо­ва­ра й пос­та­ви­ла на столі, не­на­че яке ди­во. То був пер­ший са­мо­вар в око­лиці.

З две­рей вибігла Оле­ся з ло­жеч­ка­ми й чай­ни­ком в ру­ках, за нею ма­ти, за матір'ю Ки­ли­на. Во­ни ви­хо­ди­ли й при­хо­ди­ли, й знов вибіга­ли: ви­но­си­ли ста­ка­ни та на­ряд­дя до са­мо­ва­ра. Са­мо­вар спер­шу шипів, потім за­па­ру­вав і зак­ле­котів, так що не ста­ло чуть, як дер­чав ма­ят­ник ко­ло часів. Кру­гом са­мо­ва­ра чи­га­ли та панька­лись, не­на­че уряд­ник кру­гом сво­го на­чальни­ка. Ба­ла­бу­ха з то­го ди­ва пог­ля­дав то на са­мо­вар, то на дам.

Почалося на­ли­ван­ня чаю в ста­ка­ни, бряж­чан­ня ло­жеч­ка­ми об по­суд, не­на­че хто віз цілу ба­ла­гу­лу би­то­го скла. Са­ма Тер­лецька по­да­ла Ба­ла­бусі ста­кан чаю. Ки­ли­на знов ви­нес­ла на тарілці куп­ку то­неньких ски­бо­чок па­ля­ниці. Ба­ла­бу­ха ви­пив чай, з'їв про­зо­ру ски­боч­ку хліба; йо­го розібрав апе­тит. Їсти схотілось здо­ро­во, а гос­по­дар навіть не про­сив ви­пи­ти по другій чарці горілки.

- А на­лий і мені, панімат­ко, ста­кан то­го зілля, - ска­зав Тер­лецький, - хоч, ска­за­ти прав­ду, не ду­же я хва­лю це зілля. Не­ма в світі, як доб­ра чар­ка горілки, - про­хо­пив­ся гос­по­дар.

"Коли б же доб­ра чар­ка, а не та­ка, як на­перс­ток", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на ма­ле­сеньку чар­ку.

Терлецька сер­ди­то ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка: він за­мовк і не роз­ви­вав далі тієї те­ми.

Випили чай. Ки­ли­на ви­нес­ла са­мо­вар, кот­ро­го в кімнаті опа­ли менші доч­ки, не­на­че му­хи мед.

- Візьми ли­шень, доч­ко, гіта­ру та заг­рай або й заспівай нам якої, - ска­зав Тер­лецький, дос­та­ючи гіта­ру з ко­со­го сто­ли­ка в кут­ку й по­да­ючи Олесі.

- Я вже дав­но гра­ла й, ма­буть, чис­то все по­за­бу­ва­ла, - пи­ша­ючись, про­мо­ви­ла Оле­ся.

Вона взя­ла гіта­ру, нап­ра­ви­ла її, на­тя­гу­ючи стру­ни, й несміли­во по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти пальця­ми.

- Ви не граєте на гус­лях? - спи­тав Тер­лецький в Ба­ла­бу­хи.

- Ні, не граю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Шкода. Я ко­лись грав, та вже за­був. От мій сусіда бо­гус­лавський ба­тюш­ка, як ут­не на гус­лях, то аж поміст дри­жить. Е, що то за гар­ний інстру­мент! - ска­зав Тер­лецький.

Олеся прог­ра­ла кілька ко­зачків. Їй хотілось заспіва­ти, та во­на са­ма не сміла по­ча­ти й жда­ла, щоб будлі-хто поп­ро­сив.

- Заспівайте, ко­ли ва­ша лас­ка, - несміли­во поп­ро­сив її Ба­ла­бу­ха.

- Заспівай, доч­ко, про Хлою, або про Нар­ци­за, або кра­ще про сту­ден­та.

Олеся осміхну­лась, заспіва­ла то­не­сеньким го­лос­ком про Хлою, потім про Нар­ци­са, а далі за­тяг­ла й про сту­ден­та:

Ой ве­ле­ла ме­ня мать

За куп­чи­ка от­дать.

А куп­чик как идеть,

Сун­дук де­нег не­сеть.

"Сун­дук де­нег не прый­му,

За куп­чи­ка не пой­ду!"

Ой ве­ле­ла ме­ня мать

За сту­ден­та от­дать.

А сту­дент как идеть,