Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Тяжко, зі скрипотом, перетягались вони через колдобину, що була на східньому виході з Пісочного, і зникали в пітьмі та мряці. Все Пісочне гуло п'яними співами та лише в українському куті було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в руках, чекаючи на свою чергу до відвороту.

Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома телефонічними апаратами з озброєними телефоністами стояла маленька ялинка, слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої що 10-15 хвилин входили Гайдамаки з донесеннями: – "Здорові були, батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили" – "Святий Вечір, батьку! Дозволь від попа забрати скоростріл?" "З Різдвом! стежі зі Столпців вернули – кажуть Москва вже вирушила".

Коло півночі щось підозріло стихли співи, але до того часу виїхав із села останній український віз та почав відходити штаб, збіраючи останні стежі з двома скорострілами "Люіса".

Коли виїздили останні верхові з Пісочного, десь ніби видніли на бруднім снігу, на площі, якісь постаті, що прямували і до попівського дому і в напрямі виходу на Столпці. Там, у тому напрямі раптом зірвалася коротенька стрілянина, протахтав кілька черг скоростріл і також раптом усе стихло, наприкінці неясним гомоном голосів і викриками.

П'ять кілометрів вузенької снігової доріжки цілком розбитої возами – оклики варти і маленьке сельце все забите кіньми, возами, людьми, коло нього в невисоких, але стрімких берегах біле пасмо ріки Німана зі сталево-чорними плямами та смугами незамерзлої води, на ньому сям-там світиться вогонь, рухаються тіни... Це гайдамаки обстукують місця, де лід надійнійший: підстелюють слабші місця, викладаючи їх соломою, сухим очеретом та гіллями.

До п'ятої години вже майже готовий покручений шлях поміж прогалинами та полонками; лише у двох місцях непевно: – кінь ще пройде, але з возом буде тяжко, може й втопитись. Над самим ранком раптом вдарив мороз і вкрив білим пухом інею і солом'яні дахи кількох хаток села і високі сосни та ялиці понад берегом і коней, і вози, і куняючих під возами, з браку місця по хатах, Гайдамаків, які, хоч і звонили зубами від холоду, та дякували Богу за несподіваний мороз і його допомогу. За яку годину, в перших червоних промінях сонця, потягнулися гадюкою вози через Німан, підпомагані пішаками у той час, як кіннотчики вартували шляхи на Пісочне.

Останні вози втягнулися до ліса на східньому березі Німану. Відходять, ковзаючись на леді, кіннотчики. Їздці злазять із коней, декілька бомб для зруйнування дротяних перешкод падають на слабі місця льоду. Глухі вибухи і розбитий лід пливе за водою, відіймаючи шлях для можливого переслідування.

Широкий нерівний шлях йде вгору правим берегом Німану в напрямку на Купин, перерізуючи на перших 3-х верствах високий старинний сосновий бір, весь вкритий білим інеєм, червоніючим і виблискуючим під першими промінями сонця. На шляху йдуть наші вози в цілком випадковім порядку, перемішані з муніційними скринями, скорострілами, з пішими козаками та верховими.

Нарешті перша нагода, коли після "демобілізації" і розкладу можливо підрахувати сили. Валка спиняється. Всіх, крім погоничів на возах, викликається вперед і, під дахом засипаних інеєм сосон, на морозі складаються списки полку, провадиться поділ-впорядкування. Залишилось старшин ріжних степенів 21, піхотинців 420, кінних – 35, погоничів на возах 78; скорістрілів Максима 6, Кольта 4, Люіса 8; возів господарських 60, скорострільних 6, муніційних 12.

Полк поділено на чотири піших, одну кінну та дві скорострільних Максима та Кольта сотні. Призначено командування, зорганізовано немуштрову сотню. Через півгодини із ліса витягається вже не обоз з людьми, а готова до бою частина, яка прикривала, щоправда, дуже великий обоз, але конче необхідний, з огляду на далекий шлях, на якому годі було числити на нормальне постачання.

Відразу, по виході з ліса, наткнулися ми на прояви тієї "демобілізації", що відбулася в російській армії: застрягла в замерзлому болоті і стояла нахилившись на шляху цілком справна 42-ка гармата, а коло неї лежали два здохлі вихудлі коні. На селі в 1½ кільометра від ліса знову найшли покинуту "канцелярську повозку" 12. важкого мортирного (моздірного) дивізіону, з якої взяли блянкети та печатку, щоби використати на дальшім шляху.

Перший день проходу пройшов спокійно. Ми йшли то по лісах – вільхових, березових, густих та великих, які були першими вістунами Полісся, то відкритими засніженими полями і пройшли декілька сіл, причому в тих, через які шлях йшов із заходу на схід, полк зголошувався як українська частина, що йде на Луцьк – (штаб III. армії), а в тих, через які доводилося йти з півночі на південь, йшли вже як 12. важкий дивізіон, що тягне за сіном у Полісся.

Ті місця, куди ми йшли, були від фронтової смуги 40-50 кільометрів поза гостинцями, далеко від залізниці, а тому жадного війська там не було, життя йшло там майже нормально.

Цікавий цей край щодо складу населення та щодо його психольогії. Тут перемішалися елементи білоруські, польські, литовські та татарські (рештки Ліпківської орди). Останні осіли тут наприкінці XVII віку і цілком затратили вже свою мову, залишивши собі тільки давню віру предків та деякі звичаї. Будинки кожного з тих народів, по зовнішнім вигляді і по внутрішнім, відрізняються один від другого, не кажучи про поведінку та відношення.

Присутність в оселі Ліпків зразу зраджувалась невеличким будинком мечету з маленьким півмісяцем нагорі. Ліпківські хати теж відразу кидались у вічі спічастим дахом, вкритим деревом з повислими стріхами, які утворювали криту балюстраду довкруги хати. Кидались у вічі також окремі стайні, бодай на одного коня, пристроєні до хати в той час як інший товар мав окремі хліви. Внутрі Ліпківської хати пересічно дві кімнати, з яких перша незамешкала і вкрита килимами, друга має ослони (канапи), яких уживають як ліжка. Широка піч опалює обидві кімнати, причому вариться з боку другої кімнати, але не на відкритій плиті, а в печі, яка вироблена на спосіб грубки. В ночі ліпківське помешкання освітлює каганець з баранячим салом.

Литовські, польські та білоруські хати мало чим ріжняться по зовнішньому вигляді; може тим, що перші дві нації мають хати більшого розміру та дуже часто мазанки, в той час