Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон

— Це не я… я не хотів, ні, — бубонів він, і по щоках у нього котилися сльози. — Це він мене спокусив, він, диявол… Він повернув мені молодість… молодість! О-о! — Він поклав руки на стіл і зронив на них голову, гірко ридаючи. — Я знав, що це обман, і все-таки піддався йому… Він підніс мене на вершину гори, а потім скинув у прірву…

В голосі його вчувалася така щира скорбота, що обидва слухачі запитливо перезирнулись.

Чернець відпустив сторожу помахом руки й заговорив:

— Більше радощів у небесах від одного поверненого, ніж від тисячі праведників… Мені здається, ти каєшся в своїй провині… а церква не жорстока, церква — це мати слухняних дітей…

Доктор підвів голову й, нічого не розуміючи, дивився на нього.

— Ти врятував дочку його світлості. Можливо, це була робота диявола, бо й диявол наперекір своєму задуму може іноді творити добро… — Чернець, очікуючи, змовк.

— Добро? — промовив доктор. До князя повернувся голос.

— Ти казав, що маєш ліки від чуми? Доктор кивнув.

— Скільки хворих ти можеш вилікувати?

— Двох, трьох, я не знаю, государю… але може…

Чернець жестом обірвав його. Погляди обох владик зустрілись, і домініканець злегка кивнув. Він звернувся до доктора.

— Дай нам ліки, і я забуду про все.

— Дай ліки, — усміхнувся князь. — І забирайся під три чорти!

Доктор покрутив головою, неначе бажаючи переконатись, що вона ще сидить у нього на плечах.

— Ну що ж? — спитав князь. — На горі Шибениць товариство поганеньке… і там холодно…

— А вогнище надто гаряче, сину мій, — прошепотів чернець.

Фауст прохрипів:

— Так! — І сунув руку в кишеню. Чернець зупинив його, вийшов у коридор і за хвилину повернувся.

— Це тобі в нагороду, — сказав він, — подаючи дзвінкий гаманець.

Фауст не знав, як вибратися з кімнати, не вірив, що живий і вільний. Він ішов хитаючись коридорами палацу й усе ще не вірив.

Але раптом його схопили дужі руки й кинули в смердючу підземну в’язницю.

Коли він упав на гнилу солому, з усіх кутків виповзли, полискуючи, щури.

Зеленувате сяйво змусило його отямитись. Мефі стояв посеред камери, одягнутий у прозорий скафандр. Доктор підвівся, спираючись на лікоть, заохкав від болю. Затулив рукою лице, як від удару, й застогнав:

— Я не винен, даруй, пане, мене жорстоко ошукали…

Зелені очі Мефі потемніли.

— Я все чув. Чув, як чоловік у сутані казав, що скоріше пожертвує всіма. — Мефі одвернувся, помовчав. — Ні, це моя помилка — ще рано, Ефір мав рацію… Але я бачив тут життя, уперте, дуже життя, бачив тих, кого гнітять податки, війни, хвороби, страх. Вони живуть у норах, а будують собори, — колись будуть жити в палацах, а будуватимуть Знання… Вони дужі, і їх багато, й пізніше вони вітатимуть мене інакше, ніж ти. Я повернуся, напевне. А ти кволий, найученіший докторе, хоч і побажав мати молодість.

— Врятуй мене, пане, я зроблю все! — благав його Фауст.

Мефі хвилинку оглядав міцні стіни в’язниці, потім усміхнувся.

— Ти крізь оці стіни не пройдеш. Але візьми оце. — Він подав докторові циліндричну річ. — Якщо спрямуєш її на стіну й натиснеш оці кнопки, ось тут і тут, то шлях перед тобою відкриється. Потім викинь її, це небезпечна іграшка. Зустрінемось біля воріт Прощавай, ілюстрисіме!

Доктор у відчаї намагався утримати фігуру, що зникла в зеленуватій хмарині. За нею лишилась тільки пітьма. Потім він стиснув губи й спрямував прилад, як радив Мефі…

…Сліпучий спалах, гуркіт падаючого каміння… й приголомшена сторожа заклякла, уздрівши неправильний пролом у стіні, в якому висіла хмара куряви й камінних уламків, а зсередини виповзав бурий смердючий туман.

— Диявол його забрав, — прошепотів домініканець, повільно перехрестившись, коли його повідомили про незвичайне щезнення в’язня.

— Сам диявол, — ствердив князь і схопився за одвірок.

І ще багато років по тому вони розповідали людям про те, як найученіший доктор Фауст уклав угоду з дияволом… бо хотіли залякати тих, котрі вважали науку й знання важливішими, аніж проповідувана ними “істина божа”.

І тож я и кажу, на старість людина взнає так багато, що чудуєш, як мало може її іноді здивувати. Кажуть, у міклагардського короля перед троном лежить звір із щирого золота, який буцімто стає дибки й рикає. Чув я про це від Ейліфа Ейріксона, що служив у королівській дружині, а йому, коли він не п’яний, вірити можна. Бачив він і грецький вогонь, що горить на воді.

Ось чому, жрече, я так легко вірю твоїм оповідкам про Христа. Бував я і в Англії, і в країні франків, бачив — добре живе там люд. Напевне, це дуже могутній бог, коли стільки народів уклоняється йому… Ти, здається, сказав, що кожному, хто прийме твою віру, дадуть біле вбрання? Я не від того, щоб мати таке. Тільки ось зацвіте вона через наші прокляті ісландські тумани, але ж можна принести жертву домовикові і… Як? У вас цього не роблять? Та що ви? Я ладен навіть поступитися шматком доброї конини, хоча зуби в мене вже зовсім не ті… Адже кожна розумна людина знає, скільки неприємностей можуть завдати домовики, якщо їх не нагодувати досхочу.

…Що ж, вип’ємо ще по чарі й поговоримо. Подобається тобі моє пиво? Я сам його варю. А чари ці я привіз із Англії багато років тому. Тоді я був ще молодий… Як час летить… Потім я повернувся сюди, дістав у спадок від батька оцю