Зоряна Лешко - Знайди мене

кухні, пити чай чи каву, їсти його тортики, сміятися з його тупих жартів і навіть дозволяти виховувати її, Марічку.

Одного дня вона не витримала і, коли дяді Валєрі вкотре не сподобалось, як Марічка на нього дивиться, розвернулась до мами й майже крикнула:

– Я про все розкажу татові!

Мама лише театрально звела брови й аж надто байдуже відповіла:

– Ми з татом розлучились.

– Як?

– Дуже просто.

– Я хочу до тата.

– Співчуваю, але ти залишишся тут.

– А я хочу жити з татом!

– Ти не можеш жити з татом, бо йому нема де жити. Тема закрита.

Мама відвернулась і надпила з горнятка.

Марічка стисла кулаки і вийшла на двір. Якби вона знала, де зараз тато, – побігла б до нього. Чому він не сказав їй, чому нічого не пояснив? Він же обіцяв, що все буде добре! А нічого не добре. Усе тільки гірше з кожним днем. Мама поводиться з нею, як чужа, чіпляється за кожну дрібницю: не так зробила, не там поклала, не так подивилась, запізно прийшла, огризнулась, недовчила, запізно лягла спати… Море причіпок щодня. Хоч як Марічка старалась, усе намарно. І дядя Валєра – низький, круглий, неприємний…

Марічка зненавиділа його з першого дня, коли він прийшов із букетом лілій, тортиком, пляшкою вина й великою шоколадкою. Марічку вразило те, як змінилася мама. Вона чекала його, бо одягла свою святкову сукню, підкрутила волосся й підвела очі. Приймаючи букет, жінка опустила погляд і почервоніла. А Валерій Сергійович, як представила його мама, простягнув Марічці шоколадку й розтріпав важкою рукою їй волосся. Як дитині. Їй, яка зростом була йому до підборіддя.

З кожним наступним візитом чоловік ставав усе нахабнішим: «Дівка в хаті, а кругом пилюка», – і мама вже недобре мружиться й тикає їй у руки вологу ганчірку. «Не заметено, вікна сірі, посуд не помитий, плащ висить неправильно, взуття не так поскладане, спідниця закоротка», – Марічці почало здаватися, що всі свої причіпки мама перебрала від Валєри. Мабуть, заради його усмішки жінка готова на все, навіть несправедливо покарати власну доньку.

З часом Валєра почав залишатися на ніч, і Марічка зрозуміла, що тато ніколи сюди не повернеться. І, хоч як вона ненавиділа школу, зараз це було єдиним місцем, де дівчинка почувалася добре. Пересівши за останню парту, Марічка занурювалась у примарний світ своїх мрій. Світ, у якому нема Валєри, мама її любить, тато не мусить ночувати в друзів, коли приїздить її провідати.

Він незмінно залишав мамі купку грошей, і Марічка нарешті зрозуміла, що то гроші на неї, але донька чомусь і далі не може нічого попросити. Бо нема за що. Коли вона сказала мамі, що пожаліється татові – отримала дзвінкого ляпаса й відповідь, яка її болюче вразила:

– А ти заслужила? Краще б у своїй кімнаті порядок навела.

То вона не заслужила? Та вона зі шкіри пнеться, аби хоч один день до неї ніхто не чіплявся, – і все одно не достатньо? Ну то вона не буде робити взагалі нічого. Сидітиме у своїй кімнаті і прибиратиме тільки за собою – речі, посуд і нічого більше… І як вона має розповісти про все це татові?..

– У тебе гарно виходить.

– Га? Що?

– У тебе дуже гарно виходить, – тато кивнув на листок, який Марічка заповнювала нерівними штрихами, – схоже на графіку.

Марійка знову глянула на свої замальовки, наче вперше бачила. Чорно-білі квіти, візерунки, прямі та ламані лінії химерно переплітались, але вона ніколи не думала, що то гарно. Останнім часом таке бездумне заповнювання аркушів допомагало їй заспокоїтись, зняти напругу, перебороти злість, і вона без жалю викидала їх, щойно заспокоювалась.

– Ти ходиш на гурток?

– Ні.

– Дивно. А мама що каже?

– Нічого…

Тато тільки стиснув губи й повільно видихнув. Якийсь час вони сиділи мовчки. Марійка вже почала злитися на себе, бо тато приїхав вперше за місяць, а вона все зіпсувала.

– Ти дуже гарно малюєш, тобі обов’язково треба ходити на якийсь гурток. У школі є?

– Не знаю.

– То дізнайся. Якщо нема, то знайдемо платний.

Усередині стало гаряче і защипало очі – від радості та образи одночасно. Тато не вважає, що вона марнує час і папір. А мама завжди злиться через розкидані на столі листочки й навіть змусила забілити малюнок на стіні. Марійка намалювала його того дня, коли в неї вперше почались місячні, і вона, налякана незнанням та непідготовленістю, пів дня пролежала в ліжку. Той малюнок – єдиний, створений свідомо, зосереджено – їй подобався. Мамі було байдуже, вона накричала та стояла над Марійкою, поки вона, ковтаючи сльози, не забілила його повністю. Останньою краплею стало те, що Валєра подивився на неї з кривою посмішкою і сказав:

– Олечко, тепер тобі треба пильнувати дівку. Дисципліна, дисципліна…

Марійка спалахнула й вибігла з кімнати. З очей горохом текли сльози. Вона й так нічого не знала, чула дещо від однокласниць, але не від мами. А тепер – це. Навіщо вона розказала таке чужому чоловікові? І його тон… Чому так соромно і бридко, наче це щось… огидне, неприємне, стидке?..

– Він до тебе добре ставиться?

Марійка здивовано підвела голову: тато наче прочитав її думки.

– Хто?

– Валерій Сергійович, – здавалося, тато змушує себе назвати того на ім’я. – Він добре до тебе ставиться? Як щось, зразу кажи.

– Забери мене до себе…

Прохання зірвалося саме, Марійка навіть не встигла подумати. Тато насупився.

– То він добре до тебе ставиться?

– Так, – Марічка прикусила губу, – але я не хочу з ними жити…

– Зайченятко моє, розумієш, зараз я не можу забрати тебе…

– А коли зможеш?

– …Я живу там, де працюю і… за рішенням суду ти маєш жити з мамою. У неї є квартира, і я плачу аліменти, а з часом… Потерпи ще трошки…

Марійка почала плакати – тихо, без схлипів, сльози просто текли, і вона навіть не намагалась їх стримувати. Два роки без тата були жахом, тягучим, липким сном у чужому домі, з чужими людьми. Валєра постійно виховує її, уже навіть дозволяє собі кричати, повчає маму і взагалі – поводиться як господар.

А мама? Марійка не могла б сказати, що та зовсім її не любить. Вона готує, пере доньчині речі, стежить за порядком та уроками, сидить коло неї під час хвороби, але ніколи не обійме, не похвалить…

Марічка так заздрила деяким своїм подругам, чиї мами щиро раділи успіхам дітей, ходили разом на морозиво, радились, сміялись, між ними відчувалося справжнє тепло, тоді як у її житті – тільки обов’язки…

– Заєчко, не плач. Я відкрию тобі велику таємницю, – тато взяв Марійку за руку