Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-

Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»

Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.

Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.

Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара -

Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.

Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!

Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.

І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,

І виховували з мене владаря на всю країну,

Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.

Я змужнів - став левом дужим, стан підніс, мов тополину.

Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!

Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;

Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.

Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.

Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!

Наче сонце на світанку, я красу являв свою;

Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»

Я тепер - лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.

Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні…»

Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;

Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!

Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.

Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.

Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;

Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,

А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.

їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,

Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,

Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-

Радість місяця і сонця, радість неба і природи!

Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;

Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.

Нас однаково кохали - цар, жона його похила.

Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…»

Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-

Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.

Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:

«Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.

Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.

Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,

Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.

Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!

Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.

Спадкоємицю престолу став виховувати цар,

Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,

Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.

Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-

Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,

А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.

Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.

Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-

То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,

І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,

Доглядає та навчає діву мудрості й добра.

Оксамитові запони вкрили башту аж униз,

Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-

Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;

Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.

Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-

Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.

Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,

Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.

Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;

З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,

Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;

Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!

Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.

Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.

Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.

Радість - ворогу, скорбота - для тутешніх поселян.

Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;

Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.

І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:

«Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.

Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав».

Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,

Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:

«Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав».

Я палав огненно. Спогад роз'ятрив душевну рану,

Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;

Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,

Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.

Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:

«Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром».

Замінить отця, жахнувшись, я перечив