Ганна Малігон - Навчи її робити це

оплату. Якраз наприкінці травня кількість замовлень значно зросла, розпочався період сесій, заметушилися навіть «лінивці», що спокійно собі відпочивали протягом семестру. Строки виконання робіт дедалі більше починали скорочуватися, ціни – підвищуватися. Іноді висувалися просто нереальні вимоги, і доводилося відмовляти – а це вже вважалося чи не найбільшим проколом для фірми. Тому намагалися лізти зі шкіри, але вгодити замовникам. * * *

Тільки-но Ліза переступила поріг офісу, її зустрів осяйною усмішкою директор – Сергій Вадимович, статний чоловік веселої вдачі. Невже так скучив? І обличчя світилося, наче виграв мільйон.

– Ну привіт, жабка-мандрівниця, як з’їздила?

– Доброго дня! Дякую, прекрасно!

– Он як підзасмагла… А сувенірчики привезла?

– Аякже, цілу торбу! Особисто вам – в окремій коробочці.

– Лізонько, я тебе прошу! Я ж пожартував.

– А як ви тут без мене? Багато замовників?

– Більше нікуди! І всі – юні, красиві, ліниві мажорчики. Тобі найкращого виберемо.

– Ой, Сергію Вадимовичу, ви все обіцяєте! – підморгнула Ліза, ловлячи себе на думці, який же класний у неї «начальник».

Аж тут прочинилися двері, і перед ними з’явився білявий молодик із дещо зухвалим, як здалося Лізі, виразом обличчя.

– Перепрошую, що перебиваю вашу розмову, але… можна вас на хвилинку, це терміново, – звернувся до директора нетерплячий блондин, не оминувши поглядом Лізу.

– Та кажи вже, тут усі свої, – директор жестом запросив його пройти ближче до столу.

Білявчик на мить наче задумався, вже нахабно не зводячи з Лізи очей.

– Га? – наче трохи опам’ятавшись, розгублено зиркнув на Сергія Вадимовича.

– Заходь, кажу, не стовбич у дверях! Бач, задивився! Це якраз та Єлизавета Максимівна, про яку я тобі розповідав.

– Можна просто Ліза, – протягнула руку «Єлизавета Максимівна», грайливо закинувши темний водоспад волосся за плече.

– Угу, – буркнув парубок, ледь стиснувши її руку, – я – Максим Вікторович. Отже, – заторохтів він далі, злегка почервонівши, – клієнт вимагає абсолютно унікальний текст і, звичайно, не вказав цього в додаткових вимогах, і…

– Стоп, – перебив його директор, ми гарантуємо не менше 60 % унікальності, а у випадку, якщо відсоток повинен бути вищим, то й вартість роботи, відповідно, буде дорожчою, ми ж говорили вже про це! Найближчим часом стане доступною опція вибору відсотка унікальності в формі замовлення. Так, я не зрозумів… Ти мене слухаєш чи ти мене не чуєш? – іронічно закинув він Максимові, нещодавня зухвалість якого, здавалось, вилетіла в кватирку. – Усе зрозуміло. Треба залишити вас наодинці, щоб краще познайомилися. Лізо, – тон Сергія Вадимовича враз набув офіційності, – це наш новий менеджер з контролю якості робіт.

– Так би й відразу! – зітхнула Ліза, помітивши, як лід Максимового погляду ковзає по її грудях, але дискомфорту вона від цього не відчувала. Хай потішить свої айсберги з вузенькими зіничками, якщо йому від того полегшає. Ти бач, менеджерів понабирали!

– Я сподіваюсь, – жваво продовжував директор, – що Максим легко увіллється в колектив і дуже скоро знатиме стратегію та принципи роботи нашої компанії «зсередини», а потім, завдяки набутому досвіду, зможе поєднувати посаду старшого менеджера відділу прийому замовлень з посадою менеджера з розвитку. Адже в найближчому майбутньому планується відкриття офісів іще як мінімум у трьох містах.

– Що ж, сподіваюсь, що так і буде! – Ліза обнадійливо посміхнулась Максимові, який, здавалося, почервонів іще більше і на підкріплення сказаного пообіцяв:

– Буду старатися!

Тим часом непомітно, як привид, у дверях з’явилася Емма – худенька й крихка, мов порцелянова лялька, секретарка Вадимовича:

– Вибачте, міжнародний дзвінок…

– Ну що ж, змушений вас покинути. Попийте кави – і до роботи. Лізо, ти потім зайди до мене! – і Сергій Вадимович миттю зник, розчинився у справах, як легендарний Воланд.

Коли вони з Максимом залишились удвох, Ліза не знала, з чого почати розмову.

– Мабуть, тобі все уже розповіли. – Вона намагалася ховати погляд, але, здавалось, «айсберги» чатують на неї всюди.

– Так, я майже «в темі». Моя тітка товаришує з Сергієм Вадимовичем.

«Мабуть, тісно товаришує», – подумала Ліза, але змовчала.

– І тому я ще в універі знав, що прийду сюди.

– То тебе взяли навіть без досвіду?

– Та невеликий досвід у мене є.

«Знаємо ми ваш досвід!» – знову іронізувала подумки Ліза, але тут-таки критикуючи свій цинізм.

– Ну, вважай, що ти круто втрапив! Колективчик тут веселий, Сергій наш – просто янгол. Але краще не користуватися добротою Вадимовича, тим паче не дратувати його. Бо яким би «старшим» ти не був, він таки може показати, хто тут справді старший. Правда, таке рідко буває, та все ж…

Лізі здалося, що Максим трохи схожий на її батька. Не було в ньому ні зухвалості, ні напускної самовпевненості, а швидше за все, він зображав бурхливу діяльність, приміряючи недолугі маски. «Точно тато в молодості, навіть губами водить так само, коли хвилюється! – подумала Ліза. – А що, може, таки справді добрий менеджер! Дарма, що новоспечений. Ану дай-но я йому закину питання на засипку!» Насправді їй хотілося ще трохи затриматися з Максимом. Вона навіть останнім часом сумувала не те щоб за чоловічою компанією, а за самою присутністю чоловіка, його голосом, запахом… І сама з себе дивувалася.

– Максиме, а чи відома тобі компанія «Сократ»? Чув щось про неї?

– Звичайно, чого б то мені конкурентів в обличчя не знати?

– А про те, що вони почали братися за виконання студентських робіт без передплати, знаєш?

Максим знову почав смішно рухати губами, мабуть, роздумуючи, на чому ж його хочуть підловити.

– І ти… і ви думаєте, їхній підхід вигідний для клієнта? Тобто вигідніший, ніж у нас, так? – він запитально подивився на Лізу, смішно округливши очі.

– А що тут думати? Для клієнта – передусім.

– Не згоден! Це не надто вигідно ані для клієнта, ані для автора. Оплачувані роботи складають 60–70 % від усіх замовлень, що надходять.