Наталія Довгопол - Прокляте небо

добре впливає на паничів, та й панночка Марта просила за неї нещодавно, тож нехай ця дівка й далі приходила б до нас на уроки.

Антанас фиркнув і поправив на лобі шапку. Євка помітила крапельки поту, що стікали на його обпалене сонцем червоношкіре обличчя.

– Що ж… нехай! Але дивись сюди, дівко, – взяв її за комір сорочки біля самого горла пан. – Не забувай, де твоє місце! Ніколи не забувай!

Усе скінчилося так само несподівано, як і почалося, – учитель дав завдання та відпустив паненят до обіду, а Євці велів чекати на нього на тій самій лаві під калиною.

Коли він прийшов, Євка сиділа із заплющеними очима, поклавши долоні на груди й стримуючи своє серце – щоб так сильно не калатало.

– Скільки тобі років? – сів поруч він.

– Та… уже більше тринадцяти… – несміливо відповіла Євка, бо розгубилася в його присутності.

Це вперше з того дня вона лишилася з учителем на самоті.

– Твої іменини… Зажди, тебе назвали на честь святої Євдокії, отже, ти народилася…

– …першого березня, – одночасно з учителем сказала Євка.

Дівчина скоса поглянула на пана Ореста й побачила, що його обличчя зробилося кольору крейди.

– Цього не може бути… Дитина під констеляцією Риб… – ледь чутно пробурмотів він.

– Пане вчителю? Що ти кажеш?

– Нічого… Я кажу лише, що відтепер ти мусиш приходити на всі уроки й працювати разом із усіма. Зрозуміла?

– Так, пане вчителю, – схилила голову Євка.

Насправді вона не розуміла нічогісінько, лише відчувала. Глибоко всередині, десь аж біля серця, вона знала, що зараз відбувалося щось важливе й неймовірне. Те, що змінить усе її життя.

Потім вона пленталася на кухню, літаючи десь у захмарних висотах і підтягуючи за собою уражену ногу.

Амір наздогнав її в коридорі, сильно штурхнув плечем, заступаючи шлях.

– Я не просив за мене заступатися, – різко випалив він, дивлячись їй просто у вічі.

– А я що, заради тебе це зробила, думаєш? – треба було щось говорити, і Євка сказала перше, що прийшло в голову.

Від того вовчого погляду напівтатарина її коліна підгиналися, але вона силкувалася не виказувати страх. Не можна показувати звіру, що ти його боїшся.

– Просто це був єдиний шлях, щоб мене помітив пан учитель і я змогла бути на уроках разом із вами! – ледь не вигукнула Євка, і лише потім збагнула, що не можна так розмовляти з паничем і чим це їй загрожує.

Але той – на диво – пом’якшав.

– Добре хоч чесно зізналася, що просто пробиваєш собі шлях нагору, – сказав він, і на його вустах майнуло щось віддалено схоже на посмішку.

Юнак зробив до неї крок, і Євка, миттєво відступаючи, підперла спиною стіну.

Він дивився впритул. Його погляд пронизував, мов тисяча ножів. Господи, звідки ж він узявся в її житті? Євці треба було ще дужче злякатися, але раптом тієї миті вона зрозуміла, що більше не боїться Аміра.

– Але не смій більше прикриватися мною, – карбуючи кожне слово, сказав він.

– Добре, добре, я тебе більше собою не прикриватиму, – обурено випалила вона і знову запнулася.

Євка почула, як затріщали суглоби кулаків Аміра, які він дуже міцно стиснув.

Аж раптом юнак усміхнувся. Цього разу по-справжньому, широко, по-людськи. Уперше Єва бачила Аміра всміхненим.

– А ти достойна суперниця. Та все ж таки сподіваюся мати тебе на своєму боці.

Він відійшов, а Євка повільно сповзла по стіні вниз. Серце калатало. Вона його більше не боялася. Чому ж тоді серце поводилося так дивно?

На все своя ціна

День спливав у якомусь мовчазному тумані. Такий довгий, нескінченний день. Усі зиркали на Євку, але сказати нічого не наважувались. Поруч увесь час був учитель, готовий щомиті вдарити палицею по руках своїх вихованців за найменшу провину, за найменший кривий погляд на Євку. І те, що лиш учора здавалося недосяжною мрією, сьогодні було найсправжнісіньким – вона сиділа за одним столом із паненятами й виводила чорнилами на папері латинські букви та арабські цифри.

А коли діти нарешті розійшлися перед вечерею, Євка й собі вийшла на кухню. Усередині, мов після літньої зливи, розросталася велика бульбашка, готова от-от луснути. Хотілося кричати, сміятися й плакати одночасно. Хотілося вирватися з палацу й заблукати десь між байраками на берегах Віти.

На кухні готували їжу. Зранку саме зарізали порося, тож у повітрі стояв густий запах холодцю та свіжини. Для челяді на тарілці лежав кавалок кров’янки та обсмалені поросячі вуха.

– Голодна? – якось вкрадливо запитала Марія. – Каші насипати?

– Та чого ти питаєш? Звісно, що дитина за весь день ані макового зерна в рот не брала. Без їжі й віл не потягне, не те, що дівчина, – утрутилася Оксана.

Євка недовірливо покосилася на тіток, але за стіл сіла, підсуваючи ближче до себе тарілку з ковбасою. Не встигла вона відкусити і двох шматків, як у кухні з’явилися Веселина з Кальопою.

– Тітко Кальопо, а ти тут чого? – прожувавши сказала Євка, здивовано зиркаючи на пишногруду вдовицю.

– Мене покликали в палац, сказали, що котрась челядинка ногу підвернула, треба подивитися, – посміхнулася та, сідаючи навпроти.

– І хто ж це покликав? – знизала плечима Євка, зупиняючи погляд на Веселині, що з притаманним їй кам’яним обличчя обмивалася в рукомийнику.

– Поламаєш очі, – гаркнула Веселина, витираючи руки рушником. – Не знаю, хто це тепер про тебе так дбає, але коли пани раптом добрішають – чекай удару зі спини.

– Та не лякай її, небого! Ану, показуй ногу свою, Євко! Де це ти вже умудрилася її підвернути?

Кальопу завжди кликали, коли треба було когось вилікувати в палаці. Схоже було, що пан їй довіряв. Подейкували навіть, що він сам привіз її з іншого села десять років тому, уже вдовою. Більше заміж Кальопа не вийшла, хоч як її кликали – і старі, і молоді, і навіть заможні. Усе варила якісь трави, співала пісні, із усіма ходила на фільварок і так-сяк вела своє небагате господарство.

– Придумали – на панській кухні хвору лікувати! – знову гримнула Веселина, підіймаючи вгору довгий сухий палець. – Ідіть краще в мою кімнату. І не забудь, дівчино, – якось зловісно примружилася вона, – пані чекає на тебе по вечері!

Пан, пані, Амір, учитель… Чому не можна просто втекти від них якнайдалі в ліс сьогодні, а вже завтра думати, що з цим всім робити?

– Євко, – вивела із задуми юнку Кальопа, ніби відповідаючи на її німе питання. – Подейкують, що своєї долі й конем не об’їдеш. Але спершу думай про насущне – доїдай вечерю, лікуй хвору ногу, а вночі добре спи. Живи помалу.