Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

class="book">Діставши з кишені зім'яту сигарету, Хорст чиркнув запальничкою. У світлі вогника проступив видряпаний на стіні напис. Торнау нахилився ближче, прочитав:

«Я іду з життя як боєць і простягаю руку всім тим, хто загинув у боротьбі за звільнення Німеччини від гітлерівської тиранії. Повстань, народе! Ти гідний кращої долі! Повстань! Ганс Шолль. Вересень 1943 р.».

Ганс Шолль, Торнау знав його. Ганс повернувся од Волги без ноги. В університеті Шолля вважали рожевим, і Хорст ненавидів його, як ненавиділи всі інші. А долі, виявляється, заманулося кинути Торнау в ту ж саму камеру, в якій провів свої останні дні його ворог — Ганс Шолль…

Несподівано в камері спалахнуло світло. Хорст зіскочив з підвіконня. У дверях клацнув замок.

— Проходьте, пане, прошу, — сказав наглядач, пропускаючи вперед огрядного чоловіка в модному демісезонному пальті.

Незнайомець зайшов до камери. Його неспокійні очі вмить обмацали стіни, стелю, підлогу і тільки потім укололи Хорста глибоко прихованою цікавістю. Тим часом наглядач відкинув полицю, що правила в камері за стіл, поставив стілець і, запросивши гостя сідати, вийшов.

— Я кореспондент «Фелькішер беобахтер», — відрекомендувався незнайомець. — Хочу поставити вам кілька запитань. Вашою справою нині цікавиться вся Німеччина. Повідомлення імперського міністерства юстиції, яке опублікувала наша газета, розбудило цікавість читачів. — Гість звів на Хорста довгасті примружені очі і посміхнувся, ніби заохочував до відвертості. В руках у нього з'явились блокнот і ручка. — Правду кажучи, я уявляв вас не таким… Скільки вам років?

— Це ваше перше запитання? — Хорстові одразу не сподобався цей зализаний пан. Занадто ситий був у нього вигляд. В очах ні краплі співчуття — професіональна зацікавленість, і тільки.

— Ні, моє перше запитання стосується… — кореспондент заглянув у блокнот. — Скажіть, де друкувалися фальшиві гроші? Як широко розгалужена ваша організація в Німеччині і за її межами? — Очі кореспондента ховалися за лискучими скельцями важких рогових окулярів. Від них віяло холодною байдужістю — Я чув, ваш батько був італієць. Займався крупними фінансовими операціями. Чи мав він справу з фальшивою валютою?

— На всі ці запитання я дав вичерпну відповідь слідству, — хмуро відповів Хорст.

— Ви, здається, вивчали юриспруденцію? — нітрохи не збентежившись, мів далі кореспондент.

— Вивчав. І добре розуміюся на тому, що таке допит і що таке інтерв'ю.

Кореспондент здивовано підняв брови.

— Юначе, невже ви не шукаєте слави? Дивно. З досвіду я знаю, що люди, які займаються такими справами, дуже честолюбні. Адже честолюбство є саме тим важелем, який рухає фантазію, енергію особи незалежно від того, куди її спрямовано, — на добро чи на зло суспільству. Керувати такою справою, як наша, та ще з таким розмахом, на мою думку, здатна виключно честолюбна натура.

— Я не честолюбець, — відрубав Хорст.

— Не вірю, — ще раз спробував посміхнутися гість.

Проте на Хорста його посмішка справила зовсім несподіване враження. Він нахилився і, дивлячись кореспондентові просто в очі, сказав:

— Якщо у вас, пане, немає до мене серйозніших запитань, то прошу дати мені спокій.

— Даремно ви так неприязно ставитесь до мого візиту. Я розумію, звичайно, — людині у вашому становищі не до етикету. Але хочу нагадати, що преса може стати вам у пригоді. Принаймні я особисто зроблю все від мене залежне для торжества істини…

Гість неначе сплітав із слів мертві візерунки. Після останнього зауваження Хорста у нього, здавалося, пропав інтерес до справи. Він згорнув блокнот і більше для годиться запитав:

— Може, у вас є якісь заяви для преси?

Хорст раптом подумав, що разом з Гуго, коли б той сидів поруч, йому було б легше видряпатись із цієї ями, і сказав:

— Є! У мене є заява! Я хочу…

Кореспондент зняв окуляри і поглянув на нього, не приховуючи здивування.

— Я хочу сказати. В тому, що трапилось зі мною, винен не тільки я. Першим і головним винуватцем у цій справі з фальшивими фунтами є син професора фон Глевіца — Гуго фон Глевіц!

Довгасті очі кореспондента округлились і застигли в німому запитанні.

— Пишіть! — крикнув Хорст. — Минулої п'ятниці, о дев'ятій годині вечора, Гуго фон Глевіц власноручно передав мені біля воріт свого дому на Терезієнштрасе, дві валізки, набиті фальшивими фунтами стерлінгів. Як ці валізки потрапили до нього, не знаю. Він не казав про це і раніше, коли сам возив їх до швейцарського кордону. Пишіть же! Чого ви на мене так дивитесь?

— Мені здається… Не думаю, що це піде вам на користь. Ви намагаєтесь вплутати у цю справу сина всіма шанованого професора Герберта фон Глевіца. Сподіваюсь, вам відомо, що професор…

— Мені все це відомо, але я кажу правду! — Хорст задихався від хвилювання.

Кореспондент знизав плечима.

— Нічого не розумію. Наскільки я поінформований, Гуго фон Глевіц виступає основним свідком у вашій справі.

— А-а, так він поспішає мене втопити, — у Хорста затремтіли губи. — Пишіть! Я дам проти нього такі свідчення…

— Не думаю, що це може зацікавити просу, — сухо перебив його кореспондент. — Це більше стосується слідчих органів. Раджу вам добре обміркувати свій намір.

— Скажіть мені, пане кореспондент, — Хорст ступив крок до гостя, і очі його блиснули гнівом, — ви прийшли брати інтерв'ю чи умовляти мене підписати собі смертний вирок?

— Я, власне…

— Тоді забирайтесь геть! — тремтячою рукою Хорст показав на вихід. Коли за кореспондентом зачинились двері, Торнау заметався по камері, мов зацькований вовк. «Зрадив! Продав! Наче покидьок швиргонув у зуби гестапівцям. Уже тоді, коли люб'язно запрошував на сімейний вечір, коли влаштовував ту приватну розмову з Дітцом, вже тоді Гуго знав про все і не обмовився й словом. А я вірив йому, як собі…»

В камері знову