Василь Биков - Піти й не повернутися

що ця Морозова пошта. Особливо коли німців з-під Москви погнали — кожного дня тоді бігали до ялини… Стій, здається, хтось їде…
...

З нічної темряви позаду нас крізь легкі пориви свіжого вітру долинув знайомий перестук кінських копит, дзвякнули вудила. Коліс, однак, не було чути на гладкому, підметеному автомобільним вихором асфальті. Осіння темна ніч уже зовсім огорнула землю, тільки попереду, куди тяглося шосе, блискотіли поодинокі електричні вогні недалекого придорожнього села Будиловичів. З-за пагорка від нього жваво стригли небо довгі ножиці світла фар.

Ми зупинилися, трохи зачекали, і справді, з ночі, постукуючи підковами, з'явився тихий смирний коник з самотнім візником на підводі, який ліниво посмикував віжки. Загледівши нас двох на узбіччі, візник насторожився, вдивлявся і чекав якогось питання.

— Ось хто нас підвезе, — без привітання легко сказав Ткачук. — Мабуть, порожняком, правда?

— Правда. Мішки відвозив, — глухувато почулося з воза. — А вам далеко?

— Та до міста. Але хоча б до Будиловичів довіз.

— Ну, це можна. Саме в Будиловичі їду. А там сядете на автобус. О дев'ятій автобус. Гродненський. Зараз котра година?

— За десять хвилин восьма, — сказав я, ледь-ледь розглядівши стрілки свого годинника.

Віз спинився. Ткачук, покректуючи, виліз на нього, я притулився ззаду. Сидіти тут було не дуже зручно, щось муляло на голих брудних дошках, але я вже не хотів відставати од мого попутника, що з солодкою втомою зітхнув і спустив через край ноги.

— А все-таки, знаєш, заморився. Що значить — роки. Ех, роки-роки…

— Здалеку йдете? — запитав візник.

Судячи з його глухуватого голосу, він теж був не молодого вже віку, тримався поважно і мовби чогось чекав.

— Із Сельця.

— А, з похорону, мабуть?

— З похорону, — коротко підтвердив Ткачук.

Візник смикнув віжки, кінь пішов скоріше — дорога спускалася вниз. Назустріч, по той бік похмурої, без жодного вогника широкої низини все спалахувало здалеку різке світло автомобільних фар.

— Еге ж, молодий ще був чоловік, учитель цей. Знаю добре. Позаминулого року в місті у лікарні разом лежали.

— З Миклашевичем?

— Атож. В одній палаті. Він усе читав якусь товсту книжку. Інколи і вголос. От забув того письменника… Пам'ятаю, там писалося, що коли немає бога, то нема й чорта, а отже, немає ні раю, ні пекла, значить, усе можна. І вбити, й помилувати. От як. Хоч він казав, що це дивлячись як розуміти.

— Достоєвський, — кинув Ткачук і запитав візника: — Ну, а ти, наприклад, як розумієш?

— Та я що! Я темний чоловік, три класи освіти. Але так міркую, що треба, аби в людини щось було. Гвинтик якийсь. А то без гвинтика кепське діло. От у місті троє накинулися на хлопця з дівчиною, ледве біди не наробили. Вітька наш, хлопець із Будиловичів, втрутився, так сам тепер у лікарні третій тиждень лежить.

— Побили?

— Не сказати, щоб побили — всього один раз кастетом по скроні вдарили. Але й від нього комусь перепало. Зловили — відомий бандюга виявився.

— Це добре, — пожвавився Ткачук. — Бач, не злякався. Один проти трьох. Коли це було у ваших Будиловичах?

— Ну, в Будиловичах, може, й не було…

— Не було, не було. Я знаю ваші Будиловичі, бідне село. Виселки. Тепер що, тепер інша справа: під шифер та під гонту вбралися, а чи давно на стріхах мох зеленів! Таке село на битому шляху, і що дивувало мене — жодного деревця! Наче в Сахарі якій. Щоправда, земля — один пісок. Пригадую, зайшов якось — розповіли історію. Одного будиловчанина голод повесні прихопив, дожив на кропиві, ну й вирішив на шляху розжитися. Вночі підстеріг одного прохожого та й стукнув обушком. От і тепер ще на околиці біля каменя стоїть хрест. Виявився жебрак із порожньою торбиною. А цей на каторгу пішов, так і не повернувся з Сибіру. А тепер, бач — який кавалер знайшовся в Будиловичах! Лицар.

— Еге ж.

— А куди в школу ходив? Не в Сельце?

— До п'ятого класу в Сельце.

— Ну от бачиш! — щиро зрадів Ткачук. — У Миклашевича, значить, учився. Я так і знав. Миклашевич умів навчати. Ще та закваска, одразу видно. «Що правда, то правда, — подумав я. — Таки пощастило цьому Сельцю на вчителів, дай боже побільше таких».

— А він, цей Віктор ваш, хто? Працює де? — явно зацікавлений повернувся до візника Ткачук.

— Та молодий ще. На вчителя учиться.

— Молодець. От би і його в те Сельце. На зміну. Третє покоління, брате, йде… Хоча цей з вищою, в початкову не піде. Якщо тямущий, у місті засяде: аспірантура, кандидатура і так далі.

Останні слова Ткачука прозвучали сумно, і мені теж раптом дуже захотілося, щоб цей незнайомий Віктор справді потрапив у Сельце. Взагалі це було б здорово. Хоч, зрештою, хіба так важливо, куди направлять майбутнього вчителя.

— Знаєш, я так не згодний, — надумавши щось своє, почав розмірковувати Ткачук. — Наука наукою, але й чорну роботу необхідно робити. Якщо розібратися, то вона, може,