Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висушених польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав туркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався самотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні майбутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій… Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть розповісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи події останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, дивуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на ній помітив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, обсаджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над дорогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли таємничі дупла, інколи між ними з'являлися прогалини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджанець. І дерева, ніби люди, подумай я, одні покидають нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем батька, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не думав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип почали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юрмилися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід залізничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що стадіон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон… Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з червоної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльники. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він… помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, третій… Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання серця. Тільки простягти руку… Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — нічичирк. Знову подзвонив… Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеться годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя востаннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

— Ви до Куртія? — запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важка, здійняв захисного шолома.

— Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

— А де він працює?

— У школі ДТСААФ.

— Адреси не знаєте?

— На Немирівському шосе.

— На Немирівському… Там на подвір'ї бронетранспортер?

— Є…

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на затінене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його велике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. Половина лиця, що від мене, звичайна, старанно поголена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив двері— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

— То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун? — непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважаючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

— Ви до кого?

— До вас, — я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті. — Я Загайгора… Арсен Загайгора.

— Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він заклопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

— То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартували? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

— Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.