Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Пома зрозуміла, що обламана гілка вбила грау. Це вже само по собі варте було подиву й зацікавлення. Але зробити висновок про те, що цією самою ломакою можна вбити грі, тсі-тсі або рока, її примітивна свідомість ще не могла. А того, яким чином при повторенні подібного випадку уламок дерева міг би її найкраще захистити, пома не могла собі навіть уявити. Вона весь час носила з собою ломаку, що врятувала її від грау, але не як усвідомлене знаряддя захисту, а як річ, що збуджувала її цікавість, як загадку, над якою вона сушила свій мозок, хоч і нездатна була її розгадати.

Зрештою вона кинула ту ломаку. Випадок з грау поступово забувся, і ломака втратила для поми будь-який інтерес. До того ж, вона заважала їй ходити по землі й лазити по деревах. Більш того, тримаючи ломаку в передніх кінцівках, пома почувала себе в меншій безпеці, ніж без неї. Це стало очевидним особливо тоді, коли одного разу на її маленького чунга несподівано напав грі й притиснув дитя до неї. Не задумуючись над тим, що грі був досить сильним та спритним і легко міг перегризти їй горло, вона кинулася на нього, вчепилась передніми кінцівками йому в шию, а задніми обхопила боки хижакові й немов приросла до нього.

Грі не сподівався такого зухвальства і, нападаючи, зовсім не думав, що сам стане об’єктом нападу. Він гадав, що пома втече, як звичайно тікали всі чунги, коли на них нападали. Але пома діяла за велінням могутнього материнського інстинкту, а не якогось усвідомленого відчуття. І грі несподівано для себе самого опинився в смертельних обіймах своєї жертви. Щось душило його за горло й заважало дихати. З усією силою свого дужого й гнучкого тіла він підстрибнув угору, піднімаючи на собі й пому, і обоє покотилися вбік від маленького чунга. Грі несамовито борсався, махав лапами, але пазури його хапали лише повітря: пома сиділа у нього на спині, і грі не міг її дістати. І раптом почувся сухий хрускіт. Грі опустив лапи і, розслабивши тіло, впав. Неймовірним напруженням м’язів пома переламала йому хребет.

Своєю силою та величиною грі не міг зрівнятися з грау, але швидкістю й спритністю він переважав його. До того ж, грі завжди нападав мовчки, без реву й рику. Причаївшись за стовбуром якогось дерева або припавши між кущами черевом до землі, він блискавкою кидався на тварину, яка проходила повз нього. Так і цього разу він стрибнув на маленького чунга, зовсім не сподіваючись на те, що пома зважиться напасти на нього.

Але цим разом грі жорстоко поплатився за свою необачність. Пазури його та зуби завдали маленькому чунгові страшних ран, і пома не могла цього відвернути. Тепер хижак лежав у кущах з переламаним хребтом, а маленький чунг сидів, виючи й корчачись од болю; усе його тіло якось дивно трусилося, а з розпанаханого плеча текла кров.

Пома схопила малого й мерщій полізла з ним на дерево. Там вона поклала його на коліна й почала обдивлятись. І раптом швидко захлипала, підвела голову й протяжно завила. Її лискуча шерсть на животі й на грудях була залита кров’ю.

Кілька чунгів наблизились до неї і поприсідали на гіллі. Вони дивились на пому й на маленького чунга, то лежав у неї на колінах і весь трусився, важко зітхали, похитували головами і чухали животи. Чунги розуміли, що сталося, але ніхто нічим не міг допомогти. Потім біля поми лишився тільки її чунг. Він дивився на неї й на маленького чунга і, швидко кліпаючи очима, загрозливо ричав.

Для чунгів смерті не існувало. Навіть тоді, коли чунги вмирали чи потрапляли в пазури лютих і сильних хижаків, вони не знали, що вмирають. Смерть існувала для інших тварин, а не для них. Вони розуміли, коли вмирала якась тварина, але звертали на неї увагу лише остільки, оскільки мали до неї якесь відношення. З них досить було знати, що померла тварина вже не зможе на них напасти, до всього ж іншого їм було цілком байдуже. І коли чунги все ж таки боялися хижаків і тікали від них або вступали з ними в боротьбу, щоб не потрапити їм у пазури, то зовсім не тому, що лякалися смерті, а тому, що підкорялися якійсь невідомій силі, що була за межами їх свідомості.

Через те пома не знала, що далі буде з її маленьким чунгом. Він був тяжко поранений зубами та пазурами грі. Про це свідчило його розпанахане плече і кров, що само по собі вже було недобре. Та для неї він був живий, тремтів усім тілом, стогнав. А коли ворушиться — значить, живий. Отже, для неї все зводилось до того, щоб він одужав. Коли і як? Таких питань для чунгів не існувало, бо життя їхнє було позбавлене усвідомленого початку, так само як і усвідомленого кінця. До того ж, вони й час вимірювали єдиним доступним для них способом — ритмічною зміною світла темрявою і темряви світлом.

Проте маленький чунг не видужував. Він і далі весь трусився і не міг зробити жодного самостійного руху. Пома переносила його з одного місця на інше, обхопивши передніми кінцівками попід пахви, давала йому плоди, на які він навіть не дивився, змочувала поранене плече. Це був єдиний засіб, яким чунги лікували свої рани.

Рана загноїлася, закишіла червами й почала смердіти. І пома, уважна та дбайлива, як кожна мати, пальцями вибирала з рани червів й одганяла від неї мух. Серйозний, мовчазний чунг весь час ходив за нею і тільки сумно кліпав очима, не маючи жодного уявлення про справжнє становище маленького чунга; проте він завжди був насторожі, коли вони злізали на землю, завжди готовий був попередити пому про небезпеку.

Нарешті маленький чунг зовсім притих, перестав тремтіти, і пома зрозуміла, що сталося непоправне лихо. Вона зловісно, уривчасто заревла й помчала з ним по деревах. Чунги відповіли на цей рев раз, потім вдруге і, згубивши її з очей, замовкли. З появою поми хвостаті чін-гі перестав вали кричати та стрибати і починали скавчати. А тіло маленького чунга тільки гойдалося з кожним її стрибком, холодне і