Іржі Берковець - Операція «Ліра»

келих із двома вухами — килікс із вирізьбленим знаком тризубця, символом судновласника Марка Сестія з Делосу. Його судно «Глаукс», яке перевозило грецьке вино до римського укріплення, зазнало корабельної аварії неподалік від цього порту за багато століть перед тим, ніж його французи назвали Марселем.

СФІНКС

Коли з’явилася на сцені, буря оплесків стала ще могутнішою. Невисока, тендітна, в простій білій сукні, вона, всміхаючись, легким уклоном дякувала нечисленним слухачам. Обличчя, на яких вона звичайно намагалася прочитати враження, викликане її грою, зараз, у півтемряві концертного залу, сприймалися лише як світлі розпливчасті плями.

Була дуже втомленою і незадоволеною своїм виступом. Вона завжди бентежилася і, хоча з часом навчилася переборювати зніяковілість, все ж не спромоглася позбутися її повністю. Сьогодні вона теж дуже схвильована, і хоч з погляду техніки все було гаразд, але виразність гри від цього знижувалася. Виникло знайоме їй почуття марності, змішане з нехіттю: навіщо стільки зусиль, до чого цей зверхстаранний аналіз із попередньо продуманою і старанно прорепетируваною побудовою кожної музичної фрази, кожної градації — коли потім через якусь дурницю, через поганий настрій йде нанівець три чверті такої важкої праці…

Отож то воно — праця! Коли б їй так тяжко не давалися етюди, коли б вона під час виступу могла легко дихати, коли б не постійний страх, що ось-ось помилиться, забуде мелодію, якби вона могла грати в залі так природно, неначе вона сидить за фортепіано одна в кімнаті, тоді…

Коли б… коли б вона була не лише вправною піаністкою, яка досягла певного успіху завдяки винятковій ретельності та щоденній дев’ятигодинній виснажливій праці, а й талановитим митцем, що легко, швидко і впевнено вирішує технічні проблеми і тому, виступаючи на сцені, зосереджується цілком на виразності гри, на структурі і загальному розумінні твору!

Однією працею без таланту в мистецтві далеко не підеш, так як і талант без праці стає беззмістовним. Навіщо мені наполегливість та цілеспрямованість, яких у мене надлишок, коли нема таланту? Або є, та замало, не вистачає… Ніколи не вистачало, Для великого мистецтва потрібен великий талант.

В мене його немає. Але це не все. Найгірше те, що я це усвідомлюю. Конфлікт між прагненням і можливістю. Я шанолюбна, не заперечую. Але не бажаю ні слави, ні почестей, ні грошей. Хочу, щоб моя гра приносила людям насолоду, і сама прагну переживати при цьому щось сильне, величне, щось таке…

— Прошу вас…

Здригнулася, хоча ці слова були вимовлені впівголоса. Вдерлися у вир її думок, стільки разів передуманих — тільки за інших обставин, а не одразу ж після концерту. Вона усвідомила, що вже дійшла до кімнати для артистів, прийнявши дорогою звичайні поздоровлення, кілька знайомих мляво потиснули руку. Побачила перед собою стрункого юнака в темному:

— … чи не підпишете мені програмку?

Вона засмучено посміхнулася. Колись такі прохання її тішили і підбадьорювали. «Може, ці люди — не лише збирачі автографів», — казала вона собі. Напевно, я чимось зворушила їх. Потім вона втратила й цю розраду. Тепер у неї вже не було жодних ілюзій. Простягнув їй кулькову ручку.

— Пробачте, не тут. Ось тут, якщо ваша ласка. Проти Шумана.

Вона здивовано підвела очі.

— Шумана ви грали чудово. Так, як я собі уявляю… Ой, цей неспокій… І… І… І настрій. Я не знаю, як назвати.

Він зашарівся.

— Інше мені вже не так сподобалося, не гнівайтесь, я не хотів би вас уразити… але… не грайте Баха. Грайте Шумана. Він дається вам.

— Чому? — запитала, не приховуючи подиву.

— Так. Мені сподобалося. Хотів би послухати у вашому виконанні «Карнавал».

— А чому я не маю грати Баха?

— Я… не хотів би, щоб ви подумали, що… — тепер він був уже зовсім червоний, — ви… не маєте ані дерзання молодості, ані урівноваженості зрілого віку… зрозумійте: духовно зрілого. І… І… пробачте. Дякую вам. До побачення.

Минула не одна хвилина, поки вона усвідомила, що він забрав програму без її автографа, а вона й досі тримає в руці його ручку.

«Любе дзеркальце, скажи…

Боже, як давно я чула цю казку… — Вона стояла перед блискучою площиною, в якій відбивалося її обличчя… — Тоді я була ще молода…»

«… Ви не маєте ані дерзання молодості…»

Нахаба. Зухвалий, невихований, нетактовний грубіян.

«… ані урівноваженості зрілого віку…»

Власне, він має рацію.

«… зрозумійте: духовно зрілого…»

Так, просто грубіян. Навіть коли він і сказав правду: хіба кожну правду треба говорити? Так говорити?

Адже я люблю Баха. Як же вийшло, що в моїй грі це не відчувається? Певна річ: любити якогось композитора і добре грати його — це не одне й те ж. Але все ж — принаймні захоплення могло б бути помітним. Коли б тільки на сцені я не була така пригнічена. Коли б він почув, як я граю хроматичну фантазію тут, може…

Зітхнула. Годі. Опам’ятайся. Чверть на першу. Марш спати. Погасила світло у ванній, увійшла до кімнати. На секунду їй здалося, що на отоманці хтось сидить. Вона анітрохи не злякалася. Вікно відчинене, із саду на терасу лише один стрибок. А що коли…

Ввімкнула світло. В кімнаті нікого не було. Вітер надимав фіранку, доносячи слабкий запах жасмину.

Знову глибоко зітхнула. «Просто я нервова дурепа. Й справді… Ну, гайда спати».

Вона хвилинку постояла посеред кімнати, безсило опустивши руки. Потім зробила кілька кроків і сіла до фортепіано.

Перші звуки були тихі й несміливі, неначе вона ще усвідомлювала, що не можна порушувати нічний спокій; та скоро інструмент застогнав під зливою звуків, які невпинно посувалися до все вищих регістрів. Аж ось стрімка траєкторія лігатури раптом зламалася: руки, підкорившись раптовому імпульсу, залишили клавіатуру і почали