Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

б’є себе хвостом по боках. Він ладен уже розігнати своїм риком цю нікчемну наволоч, але прислухається.

— Який товстий стовп диму там на березі, чуєш, Оленячий Ріг? Їм, мабуть, сьогодні таки пощастило, і непогано.

Замість відповіді чути гучне калатання в колоду, і аж згодом двоножець, до якого звернено це запитання, відповідає:

— Оббий головешку, Печерице, поправ огонь. Малеча, не вискакуйте із середини.

Печеричка заливається сміхом.

— Ти, Оленячий Ріг, справді вже як дорослий. Тобі тільки не вистачає пояса, а то б зовсім був, як Кендюх. Та куди! Хіба ж його прирівняти до такого бігуна, як Оленячий Ріг.

— Справді, хлопче, розкажи, як тобі пощастило випередити Кендюха, — ліниво тягне й собі кощава, сухоребра й висока Костяна Голка.

Оленячий Ріг мовчить.

— А чого в тебе такі червоні ноги? — не вгаває Печеричка. — Ти їх спік на вогні? Чи, може, спочивав у комашнищі? О, у тебе вже й обличчя червоне? Чи ти не плакав часом?

— Відчепіться від хлопця! — кричить Довготелеса. — Тримайте при огні свої головешки. А ти, хлопче, не зважай на отих дуреп!

— Ет, байдуже, — зневажливо здвигує плечима Оленячий Ріг.

А насправді — ох, як допекла йому ця Печеричка. Вже й не знати що б він їй заподіяв. А втім, хай собі говорить, що знає.

Поки він це думає, дзявкіт чотириногих звірят раптом уривається, а коли вони знов обзиваються, — в їх скавулінні жах і переляк.

— Великий Кіт! Тут близько десь Великий Кіт! Збивайтесь тісніше в коло, роздувайте міцніше головешки, бийте в колоди, рикайте! — Це кричить Оленячий Ріг. — Печерице, Костяна Голко, будьте уважні!

Страшний гуркіт і крик враз наповнюють ліс. Вони майже оглушують Великого Кота. Малята злякано скімлять і прожогом ховаються під сильні лапи матері. Вона пирскає, крутить головою, відбиваючись від тих звуків, як від безлічі мошок у Великому Лузі. Малята завмерли. Який нестерпний галас!

Ху! Нарешті! Вони вже пройшли. Крик і гуркіт зменшились і потроху зовсім віддаляються; лишився тільки запах тих двоножців з таким ніжним м’ясом.

Великий Кіт втягає повітря і вишкіряє зуби. Клацає іклами. Не можна влежати. Він підвівся. Потягся. Обернув голову до малят, облизався, випускаючи разом з тим стриманий клекіт з горлянки.

— Будьте розумні… Лежіть тут у лігві. Не вилазьте на галявину. Мати швидко вернеться, але не сама. Ви побачите, яка на вас чекає чудесна розвага!

Кошенята збиваються докупи, не перестаючи, однак, стежити, як поволі зникає в чагарнику їхня грізна й дужа мати.

Тимчасом обидві групи табору вже з’єдналися. Яка це радісна була зустріч! Жінки, діти й підлітки тримали себе героями. Всі звірі, навіть Великий Кіт, настрахались такого походу. Ого! Як вони всі горлали, як гатили в барабани! Зате ж їм тепер розкіш. Їжі, їжі! Їж, скільки хто зможе!

Однак жінки не так уже й поспішають. Гаразд, що Голомозий, Кендюх, Око мають міцні щелепи і роздирають зубами сире жилаве м’ясо. Але що робити з малечею? За них треба подбати, треба наготувати їм легкої страви. Та й самим жінкам, що завжди пораються біля вогню, не так уже й до смаку сире м’ясо. На березі розкладаються вогнища.

Жінки розтинають туші, загострюють спичаки, на яких мають смажити м’ясо, несуть суху траву, дрова, хмиз — усе, що може горіти.

Найбільше за всіх метушиться Костяна Голка. Вона до безтями любить багаті на їжу бенкети. Споживаючи надмірну кількість м’яса, вона має міцну надію допекти-таки колись отій дурній череватій Печеричці своїм сподіваним іще пишнішим черевом. О, як би це добре було, як би це було хороше! Костяна Голка навіть і слова не мовила б, навіть не глянула б на ту товсту жабу… Ні! Вона тільки б уперлася руками у високі боки та й тяженько зітхнула б: «Як, одначе, буває парко біля вогню таким дебелим дівчатам, як я!»

І вона таки справді зітхнула: біля третього вогнища Печеричка жартувала з Вогняною Хмарою. Як вони обоє реготалися! Який красунь Вогняна Хмара! Яке у нього червоногаряче волосся, які стрункі ноги і сильний тулуб! Та й Печеричка — яка ж вона гарна! Щоки палають, очі грають, на шиї брязкотять брязкальця із кольористих черепашок, і від цього обличчя дівчини ще гарнішає, стає ще привабніше…

— Годі тобі вже мріяти, — підсівши до вогнища і не підводячи голови з грудей, сказав Кендюх. — Сідай уже ближче та берися їсти, а то й так звелася нінащо, як скіпка.

Бідолашна Костяна Голка і бідолашний Кендюх! Який з нього був поганий прозорливець і як він мало тямив на таємних зітханнях і надіях дівочого серця.

— Ні, не хочу, не хочу, — ледве тамуючи лють, однак зовсім приязно відповіла Костяна Голка. — Жінки не те що ви, бовдури: спати та їсти, їсти та спати. Адже скільки роботи!

Костяна Голка справді не помилилась, згадавши за сон. Схиливши голову на груди і обхопивши руками своє велике черево, Кендюх уже куняв, погойдуючись вперед і назад. Перед прибуттям жінок і дітей він встиг з’їсти стегно і ще півстегна сирої оленини. То що ж він мав робити по цьому?

Зауваживши це, Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти і їла доти, доки їй здалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі. Це помітили й сторонні. Принаймні той самий Кендюх, розплющивши на хвилину свої посоловілі очі, голосом, повним замилування, мовив:

— Костяна Голко, ти так їси, наче думаєш перемогти в танцях усіх молодиць і дівчат?

— О, звісно, це не так, — знову лагідно відповіла Костяна Голка.

Яка там танцюристка з неї! Однак, коли колоди почнуть гомоніти, то й вона не одстане від гурту.

Незабаром колоди справді в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити. Не так