Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

Кендюх хоч і заплющив очі, а все ж встиг помітити, що од туші оленятка, після того як біля неї попрацювала Костяна Голка, тільки й лишились що ратиці, голова та купа кісток. Решта зникла без сліду.

Костяна Голка дуже вдоволена з себе. Вона солодко приплющує очі і тоненько пищить:

— Ой, Вогняна Хмаро, ой, Оленячий Ріг, підведіть!

Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нічого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки.

Він робить вигляд, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Тоді розплющує очі Кендюх і, не підводячи з грудей своєї важкої голови, кидає:

— Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх.

Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з’явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім’я.

Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений. Присутність усіх мисливців, усіх чотириногих і двоногих вовків, це щасливе полювання, почуття ситості, отож і незалежності, роблять його необережним і одчайдушно неуважним до своїх слів.

Він, як і всі, розуміє натяк Кендюха на страшного хижака та, замість того, щоб обережно обминути його ім’я, на весь голос гукає, накивуючи на Костяну Голку:

— Та хто його знає, може й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки!

Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки.

— Великий Кіт, — зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око.

Та й цей спізнився.

Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить:

— Гей, Великий Коте, чуєш, могутній звірю?! Іди собі, йди, забирайся геть. Зваж, грізний мисливче, на наше прохання, на прохання Рудих Вовків!

Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Тіло його, більше за тіло найбільшого оленя-самця, майже таке, як тіло тура, порснуло в повітрі. Чути потужне сопіння, вихориться пісок, клацають зуби, і водночас чути жахливі крики людини. Це кричить у пащі звіра Костяна Голка. Вона побивається, дриґає щосили ногами. Довге волосся її звивається в одному вихряному колі разом з хмарою сухого пороху і зникає з хижаком, раніше ніж мисливці отямились від жаху.

Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Губи тремтять. З них зривається стогін.

— Велике, непоправне лихо. Цей Оленячий Ріг накликав на табір гнів страшного звіра. Він увійшов у спілку з Великим Котом.

Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий, і поки він намагається розібрати, що саме трапилось, Кендюх береться розповідати все, що знає про цей жахливий випадок. Скам’яніло слухають Руді Вовки оповідача, і їм усе ясніше і ясніше стає, хто справді винен у трагічній пригоді. Сумніву немає і не може бути. Гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім’я і як спільник убивці, як його натхненник, він мусить стати до суду.

І як тільки це ухвалили, всі враз відступились від хлопця, всі, крім Ока й Кендюха. Ухопивши оленячі жили, вони накинулись на нього, вмить скрутили руки й ноги.

Оленячий Ріг лежить на піску. Він уже заспокоївся. Смерть свою він сприймає як неминучість. Він не чинить опору і навіть не пробує довести своєї непричетності до смерті Костяної Голки. Досить того, що це визнали Голомозий і Око, це ствердив Кендюх, це ясно для всієї громади, це ясно навіть для самого Оленячого Рога. Ні, він спокійний, він зовсім спокійний і дає Окові розмалювати себе білою глиною — кольором смерті.

Закінчивши з цим, Око підводить хлопця і садовить на пісок. Далі буде допит. Попередні свідчення ще нічого не значать. Справа може обернутися й інакше.

Руді Вовки ніколи не поспішають. Всяка подія завжди містить у собі більше, ніж здається спочатку. У обвинувачуваного є ще інші обставини, які глибоко й посутньо можуть змінити становище. Він ще не посвячений, отож дитина, яка через це не може щось вдіяти самостійно, а лише посередньо. Це доконечно відомо Рудим Вовкам, за винятком жінок і дітей.

До Оленячого Рога підсідає Голомозий. Приховуючи за лагідними рухами й словами хитрість і настирливу допитливість, він звертається до нього:

— Слухай, дитино, кажи тільки правду… Як стався злочин? Чи ти умисне накликав лихо на Костяну Голку, чи тебе підбив на це хтось із Рудих Вовків?

Та Оленячий Ріг не може дати відповіді на запитання. Він почуває себе винним, проте ніхто й ніколи його не підбивав на цей злочин, і сам він ніколи не думав про Костяну Голку, а підійшов до дівчини лише тоді, коли вона гукнула його.

— Але згадай гарненько, — наполягає Голомозий, — може, не сьогодні, може, раніше коли? Може, казав хто тобі простромити слід, непомітно пробити списом тінь Костяної Голки або відрізати і спалити на вогні пасмо її волосся?

Може, це й так, і напевне так було, але Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не простромляв колючками слідів, не чіпав тіні і не палив на вогні нічийого волосся.

Голомозий, однак, не заспокоюється. Він стає ще лагідніший, ще тепліший.

— Але згадай іще краще. Може, не Руді Вовки, може, хто з іншої громади Оленячої Долини: Жовтий Дятел, Червоноголовий Вужак, Біла Береза, Крук або Червона Квітка щось недобре тобі нашептали?

Може, це й так, і напевне так було, проте Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не вів розмов з Жовтим Дятлом, так само, як і з Червоноголовим Вужаком, Білою Березою, Круком