Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

не витримує громадського осуду, людського поголосу й заподіює собі смерть. Я це розповідаю, бо ми з тобою звикли говорити одне одному правду, хай і гірку. І менш за все я маю намір налякати тебе. Я хочу, щоб ти мене правильно зрозумів і повірив мені. А я тепер скажу про те, що ми з тобою робитимемо далі.

— Тобто далі ми все-таки ще будемо щось робити? — тихо, наче очужілий, промовив Тесля.

Але Богдан Данилович удав, наче не помічає розгубленості свого агента.

— Не один рік ти допомагав мені в роботі, як експерт зі знанням справи аналізував процеси в літературному житті України. Завдяки тобі вдалося врятувати не одну творчу особистість, не одного справжнього нашого патріота. Бо саме ти давав їм об’єктивні характеристики, які зовсім не збігалися з тими брудними наклепами, які надсилали анонімно чи й відкрито їхні заздрісники, недоброзичливці, а то й вороги. Більше того, своїм авторитетом ти допоміг багатьом молодим, не зовсім досвідченим, але талановитим творчим особистостям не наламати дров на початку їхнього творчого шляху. І це теж дуже важливо.

Коли ми з тобою починали співпрацю, я твердо й чесно обіцяв, що ніколи, за жодних обставин і ніхто не дізнається про наші з тобою стосунки. Багато років тому я переконав тебе написати підписку, що ти добровільно погоджуєшся допомагати органам державної безпеки у виявленні ворогів нашої України. Я впевнений, якщо знадобиться зараз твоя допомога, ти не вагаючись зробиш те, про що я тебе попрошу. Бо я ніколи не просив тебе чогось робити всупереч твоїй совісті. Чи не так?

— Так, — похмуро відповів Сашко Тесля.

— Ось підписка, яку ти написав більш як десять років тому, — Зорій витягнув аркуш паперу й подав його письменникові. Той узяв, пробіг очима кілька рядків, написаних його почерком.

— Тримай за край, — Богдан Данилович витягнув запальничку, клацнув раз, другий. Вогонь не викрешувався.

— Давайте я сам, — Сашко взяв запальничку, ще раз пробіг очима по тексту і… вогонь викресався з першої спроби. Тесля підніс його до краю аркуша, той ще якусь мить не піддавався, наче думав, горіти чи ні, а потім спалахнув яскраво й за кілька секунд мало не обпалив письменникові пальці.

— Ну ось і все. Перед тим, як іти на зустріч із тобою, я отримав санкцію на знищення твого досьє. Що я з певним жалем і зробив. Але так буде краще. Тепер жодна людина в світі, окрім мене, звичайно, не знає, хто такий «Шаляпін». Був — і немає. А тепер я хочу тобі ще дещо сказати.

Ми з тобою пережили різні часи. Добре одне одного вивчили, знаємо, хто чого вартий. Як то кажуть, не один пуд солі з’їли разом. Сьогодні ж я хочу звернутися до тебе не як співробітник до свого агента, а як друг до свого перевіреного й вірного друга. Спасибі тобі, Олександре Григоровичу, за те, що розумів мене як людину, а не як опера. Я пишаюся, що свого часу зупинив свій вибір саме на тобі. Я весь час учився в тебе ставленню до людей, до праці, до Батьківщини. Побільше б таких людей для нашої

України. Водночас як губка я всмоктував усе те, що ти мені розповідав про літературу, філософію, логіку мислення. Я теж навчив тебе багато чого, а разом, мені здається, ми вчилися людського ставлення до людей. Га, як закрутив! — Зорій засміявся.

— Та закрутив — так закрутив. Я ніяк не можу оговтатися. І, кажу вам, не знаю, радіти мені з того, що сталося, чи сумувати.

— Ще, Сашко, все буде: і радість, і сум. Із гарного і поганого складається життя. Воно, як товста книга: щодня ти перекидаєш один аркушик з правої купочки на ліву. І та права купочка довго-довго здається товстою й такою, що не зменшується. Але одного дня ти звертаєш увагу на те, що в правій аркушиків залишилося зовсім мало. І ти не знаєш, скільки їх, і боїшся порахувати, щоб не знати — скільки ж?

Тесля подивився на попіл щойно спаленої розписки й задумливо промовив:

— Іще один аркушик: з правого стосика — на лівий!

5

Давно то було, давно… Нині ж, хоч і рання осінь, спека стоїть така, наче лежиш на печі, а хтось підкладає та підкладає дрова. Аж дихати важко. Тільки наблизишся до іншої людини, як тебе обдає таким тяжким духом… Особливо це стосується жінок. Ой, недарма вигадали анекдот про зимову відпустку, коли немає пітних «баб» і гарячої горілки!

Молоденькі дівчатка роздягнені до «далі знімати нічого». Усе — прозоре, все таке апетитне, очей не відведеш. Та що там очі: вилиці зводить. Особливо у хлопців, що мусять ходити розплавленим тридцятиградусним Хрещатиком у костюмах із краватками. У них не лише слина тече. У них у штанях… Вони мокрі, бо дурні. Точніше, дурні не вони. Так заведено в «органах»: форма одягу чекістів — без особливої фантазії. Співробітники держбезпеки, звичайно, усвідомлюють: люди, що йдуть їм назустріч, знають, хто вони. Бо в народі ходили такі жарти, що коли бачиш на вулицях міста інтелігентно одягнених чоловіків, а на вулиці спека — однозначно: це або чекісти, або комсомольські чи партійні чиновники низької ланки. Бо ті, що вище, по Хрещатиках не пішодралять.

А сьогодні сонця немає, хмари аж зачіпляють високі будинки, а парко — неймовірно. Листочки на деревах завмерли. Жодного руху повітря, тож усі ходять, як пришелепкуваті, як вражені пташиним грипом кури… Моляться, щоб знову був дощ, хоча сьогодні вранці він тільки-но закінчився. Лив три дні безперестанку.

За звичкою, пересівши кілька разів з вітки на вітку в метро, поблукавши вулицями, зайшовши до магазинів, у яких працювали кондиціонери й було прохолодно, пересвідчившись, що хвоста немає, Сашко Тесля нарешті в призначений