Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

Після розмови з Пук Майя зовсім засмутилася… Вона не хотіла вірити у правдивість її свідчень. А ще їй не подобалося ставлення мухи до людей. Сама Майя мала зовсім інші уявлення про цих істот. Для неї людина асоціювалася з чимось величним і красивим, і тому бджілка не могла змиритися, коли до людей ставилися як до чогось незначного чи смішного. Тепер Майя вже й уявити собі не могла, з якими очима зазирне у людське помешкання. Тепер вона сумнівалася: «А як приймуть господарі непрохану гостю у своєму домі? Чи буде це зручно?». Майя не хотіла створювати нікому проблем. Бджілка пригадала, що розповідала про людей Кассандра.

«Люди добрі й розумні, — казала стара бджола. — Вони дуже могутні, проте не зловживають своєю силою. Навпаки: там, де вони з’являються, настає добробут і порядок. Люди прихильно ставляться до бджолиного народу. Тому ми довіряємо їм наш захист та ділимося з ними медом. Вони ж залишають нам достатньо меду, щоби ми могли перезимувати, а ще захищають від холоду та безлічі ворогів. Інакше б ці вороги постійно турбували нас чи навіть знищили. У світі мало вільних тварин, які могли би похвалитися товариськими стосунками з людьми. Не раз ти чутимеш, як інші комахи будуть зводити наклепи на людину. Не слухай таких. Трапиться і таке, що якийсь бджолиний народ необдумано відмовиться він покровительства людини та спробує іншої долі… Їм доведеться самотужки жити у глушині, у голоді й холоді, та скоро всі вони загинуть… Адже у світі чимало ворогів, яких привабить наш мед».

Ось як розповідала про людей Кассандра. І Майя беззаперечно вірила старій бджолі. Принаймні доти, доки життя не доведе протилежного…

Тим часом сонце заховалося за фруктовими деревами величезного саду. Яблуні уже давно відцвіли, ніжний цвіт осипався, та бджілка яскраво пам’ятала той час, коли всі вони стояли сповиті мерехтливим сяйвом незліченних квіточок. Солодкий духмяний запах і мерехтливе світло дурманили та навіювали відчуття блаженства. Майя ніколи в житті не забуде того стану, який охоплював її у квітучому саду.

Бджілка полетіла туди, бо сподівалася, що те чарівне місце додасть їй спокою і щастя: серденько знову радісно затріпоче, сонце зігріє зморені крила. Обабіч саду майорів білими зірочками кущ ясмину. Подув слабкий вітерець — і до Майї долинув солодкий аромат… Окрім жасмину, так гарно пахнуть ще хіба липи! Бджілці стало хороше на душі: вона пригадала високі липи, де у верхівках крон ще мерехтять останні багряні сполохи втомленого вечірнього сонця…

Бджілка пролітала через зарості ожини: на пагонах уже з’явилися перші зелені ягідки, хоча деякі гілки ще цвіли. Майя саме хотіла знову злетіти вгору, до кущів ясмину, коли нараз щось невидиме схопило її в цупкі обійми… Липкі, паралізуючі обійми… Це було незвичне відчуття: щойно вона летіла вперед, а тепер не може й поворушитися… Майя почувалася безсилою, ніби та невидима, таємна і зла сила полонила її повністю, всю, від кінчиків вусиків і аж до ніжок. Хоча її крильця і перестали тріпотіти, та бджілка не впала, вона якимось дивом продовжувала залишатися у повітрі, у чомусь надзвичайно м’якому, ніжному на дотик та податливому. Це «щось» підкинуло бджілку, а опісля почало колисати туди-сюди… Так пустотливий вітерець бавиться листочком, що відірвався від гілки.

Маленька Майя трішечки злякалася, та справжнього страху не було: їй нічого не боліло і жодного дискомфорту вона не відчувала. Майя захотіла спробувати, що вона зможе вдіяти у даній ситуації… Вона гадала: варто докласти зусиль, як ій вдасться звільнитися!

Майя роззирнулася… Навскоси через її груди нескінченно тягнулися навсібіч сріблясті нитки, і коли налякана бджілка торкнулася лапкою однієї нитки, то міцно приклеїлася… А ось ще одна срібляста нитка оперезала її плече та стягнула докупи її крильця, так ще й так міцно, що бідолашка і поворухнутися не могла… Лиховісні липучі нитки тягнулися звідусіль…

Маленька Майя скрикнула від жаху, бо аж тепер зрозуміла: вона потрапила у павутину!

Бджілка гірко заплакала, її крики про допомогу гучно відлунювали у літній тиші, поміж золотисто-зелених листків, якими бігали сонячні зайчики, у повітрі, де шугали туди-сюди різні комахи, а над ними — птахи. Десь зовсім близько приємно пахнув жасмин, до якого бджілка прагнула, а вона була зовсім поруч — і мала померти. Зовсім близько від Майї пролетів блакитний метелик із коричневими цяточками, які переливалися, немов мідь на сонці.

— От бідолаха, — пожалів він її, коли почув голосіння та побачив, як вона борсається у павутинні. — Нехай ваша смерть буде безболісною, бо я, дорогенька, нічим не можу вам допомогти. І на мене чекатиме та ж сама доля, хтозна-коли, може, навіть сьогодні вночі. Та поки мені щастить — і я живу. Прощавайте! Як підете на той світ, не забувайте про ясне сонечко!

Метелик затріпотів своїми крильцями і полетів далі, сп’янілий від радості, від того, що живе, від сонця і квіту навколо.

У маленької Майї горохом покотилися з очей сльози; вона втратила будь-яку надію. Бджілка щосили задриґала своїми ніжками, спробувала поворухнути зв’язаними крильцями, кричала, розпачливо гуділа, відчайдушно кликала на допомогу. Та всі її борсання призводили лише до того, що вона все більше та більше заплутувалася у павутинні. Лише тепер вона пригадала пересторогу Кассандри: «Стережися павутиння, у сітях павука ми, бджоли, гинемо жахливою смертю. Павуки безсердечні та підступні, ці істоти ніколи нікого живим від себе не відпускають».

Від страху перед смертю і безнадії бджілка щосили смикнулася. Хоч їй і здалося, що деякі ниточки відірвалася, та вона відчула усю підступність павутиння: чим більше у ньому борсатися, тим міцніше воно тримає.

Бджілка безсило повисла, як раптом її погляд упав на великий листок ожини… На ньому сиділа павучиха… Неможливо описати переляк бджілки, коли вона побачила це велетенське чудовисько, яке погрозливо завмерло, вигнувшись перед стрибком… Її очиська люто виблискували… У