Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

Майя голосно закричала, так голосно вона кричала уперше. Її смерть виглядала потворно: сіре волохате чудовисько з люто вищиреними зубами, високо зігнутими ногами та незграбним тільцем! Ось-ось павучиха кинеться до неї, і все — їй кінець.

Нараз Майю охопила така страшенна злість, якої у неї ще ніколи не було. Бджілка голосно загуділа — це була та пронизлива та люта бойова бджолина пісня, яку знає кожна тварина та комаха і якої усі страшенно бояться. Майя забула усі свої жалі, весь свій страх перед смертю і злісно приготувалася битися до останнього та якнайдорожче віддати своє життя.

— За свою підступність ви заплатите власним життям, ходіть-но сюди, ближче, спробуйте мене вбити і дізнаєтеся, на що здатна бджола! — закричала вона.

Павучиха завмерла на місці. Вона поводилася зловісно та спокійно — без сумніву, у її павутиння потрапляли і більші комахи…

Майя зі злості рвонула павутину ще раз і — трісь! — одна з довгих павутинок, на якій висіла уся конструкція, луснула. Очевидно, свою сітку павучиха сплела, щоби ловити менших комах: комарів та мух. Проте Майя ще більше заплуталася… Аж тут одним ривком, швидко перебираючи лапками, павучиха наблизилася до Майї.

— І чого це ви рвете мою павутину? Хіба так можна, га? — захрипіла вона до бджілки. — Ви чого сюди залетіли? Не маєте більше куди летіти? І навіщо руйнувати мирну оселю?

Майя всього очікувала, та тільки не цього.

— Та це я випадково! — крикнула вона у відповідь, і аж затрусилася від щастя та надії на краще. Хоча павучиха і виглядала дуже гидкою, та, схоже, нічого лихого вона робити не збиралася.

— Ви вже вибачте, я не помітила вашої павутини і заплуталася у ній.

Павучиха підповзла ще ближче.

— Така маленька, а скільки важить! — невдоволено захрипіла вона знову і поперемінно почала відпускати то однією, то іншою лапою свою павутину-нитку. Павутина задрижала. Це було справді дивовижно: така тоненька павутина витримувала таку здоровенну павучиху!

— Допоможіть мені, будь ласка, звільнитися, і ви побачите, що я вмію бути вдячною.

— Я для цього і прийшла, — відповіла павучиха та якось дивно посміхнулася. Хоча вона і всміхалася, та однаково виглядала злою і підступною. — Ви тут усю мою сітку порвали! Якщо на хвилю перестанете борсатися, то я вас звільню.

— Буду вам вельми і вельми вдячна! — гукнула Майя у відповідь.

— А як щодо жала? — запитала павучиха.

Ні, все-таки вона виглядала такою зловісною та мерзенною, що Майя аж затрусилася він огиди, щойно собі уявила її дотики. Але бджілка подолала себе і сказала якомога дружелюбніше: «Ви мого жала не бійтеся, я його втягну і ніхто не постраждає».

— Саме про це я і хотіла вас попросити, — задоволено прохрипіла павучиха. — Не смикайтеся, обережно! Як мені шкода своєї павутини…

Маленька Майя завмерла. Несподівано вона почала обертатися навколо своєї осі, та так швидко, що їй аж млосно стало. Бджілка мусіла заплющити очі, так її нудило. Але що це за таке відчуття? Перелякана бджілка розплющила очі: вона з голови до ніг була замотана у нову липку павутину, яку павучиха, мабуть, принесла з собою.

— Господи, Боже ти мій… — тільки і спромоглася промовити тремтячим голосом бджілка. Ну ось і все. Ось вона дізналася, якими насправді підступними можуть бути павуки. Отепер вона справді упіймалася, і вже не було ніякої можливості вирватися: щільно спеленана новою ниткою бджілка не могла смикнути ані крилами, ані поворухнутися взагалі.

Весь її гнів та шал як рукою зняло, натомість маленьку охопив сум. «Хіба ж я могла собі уявити, що у світі стільки поганого та злого? — подумала бджілка. — Зараз я міцно засну навіки. Прощавай, ясне сонечко, прощавайте, подруги з вулика, навіщо я вас покинула? Прощавайте усі, зараз я помру».

Тим часом павучиха обережно всілася подалі, бо все ще боялася жала маленької бджілки.

— Ну і як почуваєтеся, моя маленька? — глузливо вишкірила вона свої гострі зуби.

Майя була занадто гордою, щоби відповісти цій підступній істоті. Лише за кілька хвилин, коли стало нестерпно сумно, вона сказала: «Будь ласка, вбийте мене».

— Ага, розігналася! — прохрипіла павучиха і зв’язала кілька розірваних ниток павутини. — Чи ж ви думаєте, що я буду такою дурною, як оце ви? Ви і так помрете, самі по собі, повисите трішки догори дриґом — і все. А я вже тоді крівці вашої поп’ю, коли ви жалити не зможете. А зараз нема дурних, дякую. От знаєте чого шкода? Що ви не зможете побачити, як ви пошматували мою гарну сітку. Така була майстерна робота! Можете сприймати свою смерть як належну кару за руйнацію такої краси.

Павучиха блискавично опустилася по новій нитці, спритно обв’язала її кінець навколо камінчика і міцно напнула сітку-павутину. Після цього вона повернулася до Майї і, вхопившись за товсту павутину, якою вона її обплутала, повільно потягнула полонянку подалі від налаштованої пастки.

— Моя люба, ми зараз підемо у затінок, — пояснила вона свої дії, — на сонці ви висохнете, та і як це — висіти у всіх на виду? Хто ж тоді захоче летіти у сіті? Крім того, вами може захотіти поласувати кропив’янка, а ви — моя здобич. Ага, маєте знати, з ким мали справу: мене звати Текла і я з родини павуків-хрестовиків. Свого імені можете не називати, яке це має значення? Головне, що ви — ласий шматочок, і цього цілком достатньо.

Павучиха затягла Майю у похмурі сутінки ожинового куща, підвісила низенько над землею і залишила помирати жахливою довгою, голодною смертю. Майя висіла вниз головою і вже скоро відчула, що у такому положенні довго не витримає. Вона спробувала кликати на допомогу, але її крики були ледь чутними і з кожним разом усе тихішими. Та й хто би прийшов на допомогу? Її велика родина була далеко і нічого не знала про страждання, які вона зараз терпіла…

Нараз бджілка почула чиєсь похмуре бурмотіння у траві,