Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

— Чи ж ви гадаєте, що я тільки сьогоріч народилася? — несподівано запитала Пук.

— Не знаю, — звела крилами бджілка.

— Я пережила цю зиму, ось! — гордо заявила Пук. — І взагалі, мій досвід сягає часів цілковитого обледеніння. Можна навіть сказати, що він опирається на уявлення про вже вище згадане обледеніння. Стільки знань носити з собою дуже обтяжливо! Отож я і опустилася на цей листок, відпочити на хвильку…

— Еге ж, а ви відчайдушна, — зауважила Майя.

— Ще й яка! — вигукнула Пук і легенько підстрибнула. — Мухи взагалі найсміливіші з усіх земних істот. Ви ще не раз переконаєтеся: ми відступаємо лише тоді, коли це найкращий вихід із ситуації. Проте ми одразу ж повертаємося! От ви, ви колись сиділи на людині?

Майя заперечливо похитала головою і недовірливо глянула на муху. Вона досі не визначилася, як ставитися до цієї комахи.

— Ні, — відповіла бджілка, і додала: — не сиділа і не маю жодного бажання сідати.

— Не маєте бажання, моя люба, бо вам невідоме це захоплююче відчуття пригод! Якби ви хоч раз побачили ту захоплюючу гру, у яку я граюся з людиною, то позеленіли би від заздрощів, як коник-стрибунець! Та я спробую вам описати, як це виглядає. У кімнаті разом зі мною живе ще пристаркуватий чолов’яга. Він дуже стежить за кольором свого носа, попиваючи якийсь напій із кутової шафки. Запах в цього напою солодкуватий і трішечки дурманить. Коли старий іде до шафки, то посміхається, а оченята у нього стають маленькі-маленькі. Він наливає собі келишок, цмудлить напій та дивиться на стелю: чи я на місці. Я киваю йому у відповідь і він проводить долонею по чолі, носі, а потім і роті: показує, де я надалі маю сідати. Тоді він примружується та позіхає так глибоко, як лише може відкрити рота, і зсуває гардини на вікнах, щоби нам не заважало післяобіднє сонце. Врешті він лягає на ложе для відпочинку, яке називається диван, і вже за мить починає видавати скрипучі звуки. Вони йому, вочевидь, дуже подобаються. Але про це ми поговоримо дещо пізніше. Скажу лишень, що ці звуки називають сонним співом людини. Для мене вони означають, що прийшов мій час. Перед тим, як діяти, я пригощаюся з келишка старого: він завжди залишає там для мене, мою частку. Краплина цього напою дуже підбадьорює, тому я можу зрозуміти, чому старий так його любить. Потім я підлітаю і вмощуюся просто на чоло чоловіка. Чоло — це таке спеціальне місце на людському обличчі: поміж волоссям і носом. Воно потрібне людині, щоби думати. Це видно по довгих складках, які, немов рілля, тягнуться з одного кінця в інший. Коли людина задумується, ці зморшки починають рухатися, і через це з’являється якась нова думка. По чолу також видно, коли людина незадоволена або чимось роздратована. Щоправда, тоді складки тягнуться згори додолу, а над носом утворюється круглуватий виступ. Щойно я сідаю, як одразу починаю бігати туди-сюди по складках на лобі, а людина намагається мене впіймати в повітрі. Їй здається, що я ще десь там, адже коли я сиджу безпосередньо на місці, яким вона думає, то їй важко зорієнтуватися. За деякий час до старого нарешті доходить, де я перебуваю, тоді він гарчить, немов пес, і хоче мене впіймати. Знаєте, панянко Майє, чи як вас там звати, я бачу, як до мене наближається рука, та не тікаю, чекаю, і лише в останній момент стрімко злітаю, роблю елегантний пірует у повітрі, приземляюся в іншому місці та спостерігаю, як він обмацує себе, щоб переконатися, чи я не там. Наша гра триває досить часто добрих півгодини. Ви собі уявити не можете, якою часом терплячою може бути людина! Проте приходить момент, коли вона таки зривається і зачинає говорити різні слова, котрі свідчать про її невдячність. Проте, це пусте. Хто благородний, той не чекає винагороди за добру справу.

— Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Не можу сказати, що ваша гра з людиною мене захоплює. Даруйте, та мені здається, що це нікому не потрібні забавки…

— У вас, моя люба, просто немає почуття гумору, от! І скажіть-но мені, а ви, ви робите щось корисне?

Маленька Майя почервоніла з голови до п’ят, проте швиденько опанувала себе, щоби Пук часом не помітила її хвилювання.

— Обов’язково настане такий день, — скоромовкою відповіла вона, — коли я здійсню хороший, благородний та надзвичайно корисний вчинок. Проте спочатку я маю пізнати світ. Глибоко у своєму серці я відчуваю, що цей день обов’язково настане!

Майя страшенно пишалася своїм запалом і високим стилем викладу, та на Пук її промова не справила ніякого враження. Муха просто не розуміла, наскільки серйозно Майя ставиться до своїх слів… Пук знову заметалася туди-сюди по листочку, а тоді запитала: «Моя люба, у вас часом немає трішечки меду?»

— Мені дуже шкода, — відповіла Майя, — ми так любенько поспілкувалися, я би залюбки поділилася з вами, проте у мене немає ані краплини меду. Можна у вас ще щось спитати?

— Звісно, питай!

— Скажіть, будь ласка, як я змогла би потрапити у помешкання людей?

— Вам треба залетіти всередину, — дала мудру пораду Пук.

— А як це зробити, не наразившись на небезпеку?

— Зачекайте, доки відчинять якесь вікно. Та коли будете залітати, добре запам’ятайте цей вхід, бо він вам слугуватиме водночас і виходом. Забудете куди залетіли — спробуйте летіти у напрямку сонячних променів. Вікон у кожному з будинків достатньо. Їх легко зауважити, бо у них зблискує, відбиваючись у склі, сонце. Ви вже хочете летіти?

— Так, — відповіла Майя і потиснула мусі на прощання лапку-руку. — Бувайте, приємно було з вами познайомитися! Я маю ще силу-силенну усіляких справ.

І бджілка, піднявши свої блискучі крильця, загула та полетіла у сонячне сяйво, на квітучі луки…

Пук задумливо подивилася услід, подумала, що б таке цілком безпечне для себе сказати, і промовила нарешті: «Ось врешті-решт і так! А чому б, власне, і ні?».