Йон Колфер - Список бажань

Мабуть, Нора пропила машину, тож їм довелося подорожувати дублінським потягом. Як пенсіонерові Лоурі було дозволено користуватись лише другим класом. Через те йому доводилося розмовляти з духом-невидимцем на очах у решти пасажирів.

— Що це за подорож, Макколе?

Лоурі відірвався від своїх думок:

— Гм?

— Поціломки Сессі. Перше з чотирьох бажань. Що це означає?

Старий роздратовано зиркнув на неї:

— Те, що й означає. Є така собі жінка на ім’я Сессі. Я мушу її поцілувати.

— Так. Але чому?

— Забудь про чому. Роби своє діло, тебе для цього повернули.

Меґ насупилася і зависла на висоті десяти сантиметрів над сидінням.

— Я намагаюся допомогти, сам бачиш. Добра поведінка тобі не завадила б.

— Добра поведінка? — гарикнув Лоурі. — Та про яку це добру поведінку ти торочиш? Про те, як удиратися до когось додому й калічити його мало не до смерті? Чи про те, як ти підступно позбиткувалась над своїм вітчимом?

Меґ розлютилася від згадки про Франко.

— Хто тобі про це розповів?

— Він сам.

— Ти бачився з Франко?

Лоурі засовався на сидінні.

— Він заходив вибачитись… після нещасного випадку.

Меґ відчувала, як кожна її молекула тремтіла. Навіть у післяжитті від цього родака їй умить зривало дах.

Лоурі вів своєї:

— Бідолаха. Подумати лишень, я вважав, що доживаю я.

Меґ не вірила власним вухам:

— І ти ще йому співчуваєш?

— Після того, що ти з ним зробила?

— Він заслужив! — вибухнула Меґ. — Він ще й не на таке заслужив!

— Вже й не знаю, — мовив Лоурі, — чи хтось на таке заслуговує. Це…

— Це відплата, — відрубала Меґ. — Відплата. Ця погань загнала мамині прикраси. Мамин браслет — нашу родинну реліквію. Він дивився наш телик, сидів на нашій канапі. Він стільки висидів на нашій канапі, що вона перестала бути нашою. Вона вже була його. Із величезною видовбаною ямою під його смердючий зад, якраз посередині канапи.

Лоурі вдивлявся в обличчя Меґ:

— І він тобі не надавав по потилиці?

Меґ замовкла і впала на сидіння.

— Не смій більше звертати розмову на мене, — сказала вона. — Хто ця твоя Сессі? Вона не подере тобі твоє кістляве обличчя, коли ти кинешся її поцілувати?

Лоурі зліг на спинку сидіння і витяг із внутрішньої кишені піджака товсту сигару.

— Сессі Броґан, — зітхнув він і крутнув коліщатко старої запальнички. Полум’я було, м’яко кажучи, таке саме смердюче, як і сигара. Меґ зачаровано спостерігала, як дим пролітає крізь її шлунок.

— Сессі Броґан — це жінка, з якою я збирався одружитися. Краще й не згадувати цю стару шкапу Нору. Сессі була справжньою жінкою. І якось ми побили горщики, тоді, як…

— Горщики? Які? Для печені?

— Ні.

— А, пластикові, для вазонів.

— Та замовкнеш ти чи ні? — гарикнув Лоурі. — Так кажуть. Тобто ми посварились.

— Он як.

— Якось ми вийшли…

— Куди вийшли?

Лоурі відчував, що в нього починає боліти голова.

— Так кажуть. Побачення! Я запросив її на побачення!

— Окей.

— Ми пішли в кіно, на вулиці Оконел.

— І що показували?

Лоурі скривився.

— Не пам’ятаю, — почав він знову. — А, згадав. “Зорро”. Згадав.

— Ото велике діло. Він і досі на екранах.

— Я саме грав епізодичну роль, бився на мечах. Звичайно, я був ще молодий.

— Ти? Ти знімався в кіно? Не вірю.

— Я вже ледве вірю в це сам. Можливо, мої старі мізки щось і вигадують. Хай там що, а вечір був шикарнющим. Просто класика. Такі вечори зрідка випадають. З десяток на все життя. Чудові часи. Як зараз бачу її руде волосся, як воно в’ється вздовж шиї. Писк моди.

— Угу, — муркнула Меґ, їй уже неабияк набридло слухати старечі побрехеньки. — І вечірні вбрання.

Та Лоурі вже не чув шпильок Меґ, він поринув у спогади. Вони напливали, легкі й невиразні.

— Чудові часи.

— Ну і?..

— А тоді я все зіпсував. Як завжди.

— Як? Начебто все, що тобі залишалося зробити, — це провести її додому, поцілувати на прощання і…

— Я так і не поцілував її.

— От тундра.

Лоурі закивав сивою головою.

— Знаю. Думаєш, не знаю? Не минуло й дня, щоб я не думав про це. Усе через руки.

— Руки?

— Вони пітніли. Дуже пітніли. Я боявся обійняти її за стан такими мокренними руками. Дурість, я знаю. Дурість.

Його примарна співрозмовниця мовчала.

— Я думав, коли вона відчує на собі мої вогкі долоні, нашим зустрічам кінець. Я запевнив себе: завтра, як буде прохолодно і долоні будуть сухі… Я не поцілував її і пішов додому.

— І більше її не бачив?

Старий гірко посміхнувся.

— Ні, я бачив її. Я бачив її щодня упродовж