Ада Самарка - Смак заборони

останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.

Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.

Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра — серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…

Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, — згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.

Ні, ну що за маячня?!

Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…

Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд — уперше в житті! Екзотика!

Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.

Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.

Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину — батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.

«Так швидко ми ще не бігали» — сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.

Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.

Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.

Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями — і все в нас буде добре!

За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.

«…Просто під ногами була широка темна безодня, а за нею — начебто близьке, начебто підняте море із цареградським шляхом, що звужується до обрію. Ліворуч, у мороці, у таємничій глибині, тремтячими алмазними вогнями грала Ялта… Скрекотали коники, часом віяло солодким хвойним гаром, — і над… шовковим морем, величезне, всепоглинаюче, сизе від зірок небо було запаморочливе, і <він> раптом знову відчув те, що відчував не раз у дитинстві, — нестерпне піднесення всіх почуттів, щось чарівне й вимогливе, присутність такого, для чого тільки й варто жити».

Володимир Набоков. Подвиг. Частина друга:
Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne
Tag Eins
(день перший)

Співали солов’ї, цвіла магнолія. Приголомшливий вечір. Здається, що живеш отут вічність, начебто не було ніякого минулого, не було нічого — тільки оце море, ці кипариси. Правильно, не треба нам минулого, це взагалі інший вимір. Немає тут часу. Все ясно й чітко, як у підручнику — є тільки я, тіні та Змій.

Востаннє я сиділа тут 5 місяців тому. Було індигове небо з фіалково-сіруватими переливами чарівних хмар, з тьмяними зірками, які містичними очницями, мружачись і кліпаючи, дивилися на мене з болісною ніжністю. Нове, радісно-збудливе почуття нетерпляче розпирало мене зсередини. Адже я була в Імраї! І було літо…

Так, п’ять місяців тому, крім туги й очікування, я нічого більше не відчувала. Але небо тоді теж було індиговим, і розсипи зірок, і міріади вогнів, і жовті ліхтарики на пляжах… Тільки тоді старовинний дзвін маяка під моїм