Микола Якович Зарудний - Гілея

і розвідника Прокопа Марущака. Начальник пожежної охорони був людиною спокійної вдачі, завжди заклопотаний, і все господарство вела його дружина Параска, яка за три роки вмудрилася народити п’ятеро дітей. Як казав Прокіп, «залпами».

Параска мала войовничу вдачу, командувала не тільки Прокопом, а й пожежниками району, які «добровільно» копали їй город, сапали картоплю і навіть бавили дітей. І ще Параска любила говорити: «ми — артилеристи», «наша команда». А взагалі сусіди в Мірошника були славні. Та спокій тривав недовго.

Якось узимку Роман Мірошник вирвався на кілька днів до Харкова, щоб провідати батьків, які жили у невеликому будиночку на Холодній горі. Тут мешкали також дві заміжні сестри. Батько все ще працював на заводі, а мати ледве встигала дати раду багаточисленному сімейству і дуже переживала, що так нещасливо склалося життя її єдиного сина.

— Та Льолька була хвойдою, хвойдою і зосталася, — це про колишню невістку, — і викинь ти її з голови, Ромцю. Цього товару — скільки хочеш, ще знайдеш на свою голову.

Та найбільше тривожило матір те, що Роман жив один: це ж збожеволіти можна самому в чотирьох стінах. Після довгих роздумів вона вирішила, що треба негайно викликати свого тата, а Романового діда, який самітно жив у селі аж за Курськом. Дід написав, що село зруйноване вщент, другий рік зимує в землянці і за своє дальше існування відповідальності не несе.

— Візьми, Ромцю, до себе діда Юхима, вдвох буде веселіше, — казала мати, — він і зварить, і слово скаже. До себе забрала б — так, бачиш, яка тіснота.

Так з’явився в Ольвіополі дід Юхим. Роман його бачив за все життя, може, разів зо три, коли приїздив у гості з матір’ю. Ці відвідини завжди припадали на якесь свято, дід на радощах випивав добру чарку і грав на балалайці. Так і не довелося Романові побачити свого діди тверезим.

Дід Юхим приїхав до Романа під Новий рік. Мірошник зустрів його на станції і привів у свою кімнату, де вже стояло друге ліжко. Дід Юхим критично оглянув секретарське помешкання, плюнув на підлогу і сказав:

— Це — їрунда, Ромка. Я думав, що ти тут не так живеш.

— Отак і живу, — посміхнувся Роман, спостерігаючи за невеличкою метушливою постаттю діда.

Дід був маленький, але кремезний, борода акуратно підстрижена, волосся на голові розділене рівненьким пробором і змащене чимось блискучим. На дідові були добрячі валянки, чорні плисові штани, синя косоворотка, жилетка і піджак у білу смужечку. З полотняного мішка дід Юхим вийняв стару балалайку, невеличку ікону Миколи-чудотворця, білизну, хромові чоботи, поклав усе це в шафу, а ікону повісив на гвіздку.

— Яке буде вгощеніє, Ромка? — дід сів за стіл і розстебнув жилетку.

— Зараз, діду, — сказав Мірошник і вийшов у невеличку кухню.

Тітка Параска приготувала вечерю, поставила каструльки в духовку, і Романові залишалося тільки принести оце все до столу. Була й пляшка горілки, припасена для такої події.

Дід спритно відкоркував пляшку, сказав традиційне: «Дай боже!» — і вихилив чарку до дна.

— Після першої не закушую, Ромка, — пояснив дід і налив знову.

Дід їв повільно, все підливаючи собі в чарку.

— Не багато, діду? — запитав Роман, коли в пляшці вже показалося денце.

— Ні, — відповів дід. — Я, Ромка, вживаю з малолєтства... Вона дух дає. Ось мені вже скоро вісімдесят стукне, а я ще, Ромка, інтерес до молодиць маю. Рід у нас міцний. Мій батько прожив сто шість років, а дід на сто дванадцятому преставився... Ось так... Я оце дивлюсь і думаю, Ромка, як ти мою жизнь організуєш, га?

— Не знаю, якось будемо жити, діду, — непевно відповів Роман.

— Мені, Ромка, спокій потрібен, бо я людина стара і вимучена війною. — Дід вицідив з пляшки залишки. — Думав, що раз ти секретар, то у тебе тут — повна чаша, а ти наче студент... Недобре це, Ромка... Мене з місця зірвали, я Марфу Порфирівну залишив...

— Яку Марфу?

— Я жив у Марфи Порфирівни останнім часом, — сказав дід Юхим і підморгнув. — Зі слізьми проводжала... Я пообіцяв, що коли тут влаштуюся, то випишу і її до себе. Так що ти подумай, Ромка.

Роман не знав, чи йому сміятися, чи завтра ж першим поїздом відправити назад цього незнайомого, чужого діда.

— А як будемо зустрічати Новий рік? — запитав дід.

— Я ще не думав, Юхиме Івановичу.

— А ти подумай, — сказав дід, розмотуючи балалайку, — і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.

— А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?

— Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, — підморгнув дід. — Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, — махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.

— Тихіше, Юхиме Івановичу, — показав Роман на годинника, — люди сплять.

— Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!

Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.

— Вони пішли в чайну, — повідомила Параска..

Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову