Микола Якович Зарудний - Гілея

— Зловили злодія!

Потім Милентій прочитав акта, складеного за всіма правилами. Писалося в ньому, що колгоспниця Настя Ільківна Сторожук, років дев’ятнадцяти, народжена в селі Семидоли, Ольвіопільського району, вкрала дня 23 місяця жовтня року 1948 чотири кілограми пшениці, працюючи на очистці зернового фонду колгоспу, і, згідно з постановою, справа передається до суду для суворого покарання. Були підписи і кругла печатка.

Потім виконавець привів заплакану Настуню в старенькому кожушку і квітчастій хустці. Вона приречено подивилася на свого охоронця і мовчки сіла в бідарку.

— Вези, — наказав Швайка міліціонеру, намагаючись не дивитися на дівчину.

Милентій якось втиснувся на сидіння, відгородився від Настуні гвинтівкою і шарпнув за віжки:

— В район, — сказав коневі.

Через село їхали риссю — дуже хотілося Милентію якнайшвидше проскочити оці вулиці, щоб нікого не бачити, надто ж молодиць, які, наче навмисне, висіли на парканах, юрмилися біля криниць, на всі лади коментуючи подію. А Настуня й світу не бачила за слізьми.

* * *

Мірошник поглядав на годинника. Засідання затягнулося, а ще ж треба було встигнути на восьму вечора в Семидоли на партійні збори.

— Які ж ваші висновки? — звернувся Мірошник до високого сивого чоловіка в старомодному пенсне, що стояв біля карти району. — Прошу, Семене Петровичу, конкретно.

— Я вважаю, Романе Олексійовичу, — промовив чоловік у пенсне, — що рекомендації, розроблені Південною науково-дослідною станцією по залісенню дніпровських піщаних арен, дадуть позитивний ефект і ми зможемо ще цього року висадити перші тисячі саджанців кримської сосни в Степовому лісництві, яке ми відкрили в районі Овечого хутора.

— Запитання у членів бюро є? — звернувся до присутніх Мірошник. — Нема. Тоді послухаємо Івана Трифоновича Запорожного.

Іван підвівся з місця:

— Торфогніздовий метод посадки лісу, запропонований Семеном Петровичем Мартинюком, — сказав Іван, — дав на дослідних ділянках хороші результати. Це поки що єдиний ефективний метод, і ми приймаємо його в своєму лісництві. Саджанці ми вже одержали, але нас затримує Дніпровське пароплавство: торфу мало і часу мало — скоро може замерзнути річка, і ми зірвемо план посадки лісу.

— З пароплавством ми домовилися, Іване Трифоновичу, — відповів Мірошник, — нам виділили ще вісім барж для перевезення торфу. І доставити його на Овечий хутір ми вам допоможемо. Машин у нас дуже мало, доведеться на возах... Але майте на увазі, що до зими ви повинні посадити не менше ста двадцяти гектарів лісу. Не менше.

— Але, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, — у мене людей нема. Ми й так працюємо по чотирнадцять годин.

— Відрядимо вам на тиждень комсомольців, — пообіцяв Мірошник.

— І взагалі я просив би вас, Романе Олексійовичу, надіслати людей на постійну роботу, хоча б кількох.

— Скільки у вас комуністів на Овечому? — запитав голова райвиконкому Колишев.

— Один, — замість Івана відповів Мірошник. — Щось придумаємо, Іване Трифоновичу... Нема людей... Гуртожиток скоро закінчите?

— Будівельники обіцяють до кінця місяця, але то обіцянки, — махнув рукою Запорожний. — Теж людей не вистачає, а нам хоча б кілька кімнат, бо жити ніде.

— Подумаємо, — Мірошник записав щось собі в блокнот, — але на багато не розраховуйте. Дякую всім учасникам наради, а вам особливо, Семене Петровичу. — Мірошник потиснув руку Мартинюку. — І прошу вас побувати в інших новостворених лісництвах, бо час не жде, а якщо не виконаємо плану, то по голівці нас не погладять. Обком партії вимагає доповідати щодня про посадку лісу.

Мірошник затримав Запорожного:

— Ти чим добирався з Овечого, Іване?

— До Дніпра машиною, саме торф привезли на Овечий, а далі пішки, — відповів Іван.

— А назад же як?

— На своїх, Романе Олексійовичу. У чабанів переночую, а завтра буду на хуторі.

— Треба тобі хоча б паршивеньку машину, — зітхнув Мірошник.

— Хоча б пару коней, — промовив Іван.

— Ходімо, — Мірошник сховав папери у шухляду, — Щось перекусимо, і я тебе хоч до Семидолів підвезу.

— Спасибі.

Мірошник з Іваном зайшли у кімнату, відгороджену фанерою від великого залу чайної. Сам кухар приніс дві миски кулешу з червоними шкварками.

— Ого, — сказав Мірошник, — сьогодні у нас, Климовичу, банкет.

— Ще й м’ясо буде, Романе Олексійовичу, — пообіцяв кухар.

Їли швидко і мовчки. Так завжди їдять люди, для яких сидіння за обіднім столом — марна трата часу. Іван звернув увагу на великі Мірошникові руки і згадав, що до війни той працював токарем на Харківському тракторному. Обличчя секретаря було худе і нервове, здавалося, що ці руки належали не йому, а якійсь іншій людині. На Мірошнику був ретельно випрасуваний шевйотовий костюм, біла сорочка і чорний галстук, дуже невміло зав’язаний. І ще помітив Запорожний, що Роман Олексійович обсмикував піджака, наче гімнастерку. Мірошника ніхто не бачив у районі у військовому одязі, хоч знали, що всю війну він був політпрацівником.

Про Мірошника мешканці Ольвіополя знали більше, ніж це було потрібно їм знати про секретаря райкому. На пленумі, коли його обирали, представник обкому партії за одну хвилину виклав біографію Мірошника: народився в родині харківського робітника в 1920 році, працював токарем на ХТЗ, перед війною закінчив два курси вечірнього інституту. На фронті з сорок першого, майор, член партії з сорок другого року. Цього було досить для членів пленуму, але явно замало для ольвіопільського жіноцтва. Невідомо з яких джерел, але незабаром Ольвіопіль дізнався, що дружина Мірошника, Олена, евакуювавшись з маленькою Варею з Харкова, вийшла заміж у Киргизії за директора якогось радгоспу. Тепер було зрозуміло, чому секретар зайняв лише одну кімнатку у відведеному для нього будинку, а в інших поселив редактора газети Лобана і багатодітного начальника пожежної охорони, колишнього артилериста