Андрій Процайло - Привид безрукого ката

паузі попросив Лев, — якщо можна, на «вже», замовити щось рідкісне і глибоке про ляльки-мотанки. Без водички для загалу.

— Я зрозуміла, — відповіла дівчина на аспірантові словесні викрутаси. — Але «рідкісне, глибоке і без водички» вас уже жде.

— Як? — здивувався Лев.

— Просто. Від вашого імені на «вже», — вона зробила наголос саме на «вже», — вам таку літературу замовив якийсь пан по телефону.

— А так можна? — запитав дурнувато Безрукий.

— Не можна, — пояснила дівчина. — Але я почула, що для вас, і не могла відмовити.

— Молодчина! Дякую, Лесечко. Мчу! — випалив Лев і вкотре втратив свідомість.

Останнім часом це було нормою. Наче так організм використовував єдину можливість зберегти мозок, щоб не згорів. Перезавантажити його під час тимчасового відключення. До тями Лев приходив набагато бадьорішим і метикуватішим. Він сам це за собою помічав.

Дорогою до бібліотеки до Безрукого помаленьку почало доходити, що з ним у котика-мишку грається рудий слідчий, який, без сумніву, був справжнім професіоналом у питаннях, що стосуються маніпуляцій свідомістю. Так уміло приховувати справжні цілі і думки дано не кожному. Факт. Поки що у їхній грі рудий був котиком, залюбки грався мишкою, майстерно лаштував пастки, заманював у них... І чекав, коли мишка здасться спокусі... Але в останню мить, коли достатньо було лишень смикнути за сальце, аби пастка спрацювала і зачинила вихід до втечі, Лев якимсь дивом уникав спокуси поласувати салом... Щось його стримувало. Або хтось...

Як не крути, а в замовленій на «вже» літературі про ляльок-мотанок убачався хитрий почерк рудого лиса. Його шпичасті букви з солодкими викрутасами в кінці абзаців, які закінчуються не розділовим знаком з недописаним рядком, а зубатим капканом. Сьогоднішній вчинок слідчого мав нагадати божевільному Безрукому, що рудий тримає руку на пульсі. Його однорукому пульсі... Що він усе знає і передбачає... Але для чого? Навіщо слідчому вдиратися просто так у життя нікому непотрібного аспіранта? Невже лишень для дурнуватого показника? Навряд... Оце «навряд» треба було виставити гарненько в ряд, який вивів би Лева до справжнього мотиву, чому слідчий так наполегливо і послідовно йому пакостить? І ще не розумів Безрукий намагання рудого запроторити його в божевільню...

«Навіщо слідчому моя ненормальність?» — буксувало у голові на зледенілих мізках і ніяк не могло своїми стертими звивинами зачепитися за правильну думку.

— Ви наче посвіжіли... Чи помолоділи... — взяла його на буксир у вестибюлі бібліотеки чемна вахтерка, зробивши безбарвним голосом і без грама емоцій комплімент.

У вирі останніх виснажливих подій наївний комплімент став таким піднесенням для Лева, таким бальзамом на зранену душу, що він навіть не помітив, як повз нього з бібліотеки виходив рудий міліціонер. Слідчому треба було, щоб Лев його зауважив, він заради цього півдня просидів за читанням божевільних фантазій схибнутих на ляльках дослідників. І слідчий думав, що Лев його помітив, але так само, як він, удав, що такої «важливої» зустрічі не було. Не життя, а повна конспірація...

Лев увійшов у читальний зал. Запахло мудрістю і спокоєм, який находить на душу тоді, коли усвідомлюєш — найбільше, що людина може залишити по собі — це списаний нею папір... Або списаний про неї папір...

Відвідувачів було багато. За вихідні люди скучили за енергією, яку дарують лишень книжки. Леся одразу помітила Лева, приязно усміхнулася і, перепросивши лисого дядька, чемно повідомила, що його робоче місце «21». І там уся потрібна література.

Те, що місце його двадцять перше, Левові вухо різонуло зразу ж. Його голова була налаштована на хвилю «21.12.12-RIK» і не пропускала жодної інформації, що пролітала повз. Безрукий всівся за стіл, за інерцією привітався з читачем навпроти, почав переглядати матеріали. І... нічого не міг зрозуміти. Не міг ніяк зосередитись. Читав-перечитував перший-ліпший абзац і нічого не розумів. У нього було відчуття, що хтось за ним стежить. Відчуття, на диво, рідне та приємне, без мурашок поза спиною і холодку в грудях. Лев підняв очі. Перед ним, за робочим місцем 22, сиділа... хвиляста лікарка з психіатричної комісії.

— Доброго дня, — мовила вона й усміхнулася.

Безрукий зачудованими очима витріщився на неї.

— Ви мене впізнали? — запитала лікарка.

Лев скулився, згорбився і зніяковів. Він не розумів, що з ним коїться. В його голову спалахами вривалися якісь незрозумілі події часів середньовіччя, і в тих подіях фігурували дивного блиску очі. Левові навіть здалося, що він десь ті очі бачив...

— Упізнав, — відповів Безрукий і глянув на лікарку. Вони зустрілися поглядами. Очі хвилястої лікарки були схожі на очі зі середньовічного спалаху.

— Я... — лікарка або не знала, з чого почати, або вміло входила в довір'я, закинувши в голову клієнта вудку розгубленості, на гачок якої, як правило, насаджують щось незрозуміло-неїстівне, яке тому й хочеться відчути на смак. Це така собі пастка пізнання... Пізнання власної глупоти, коли вже стає пізно. — Мене звати Марі Шмідт...

Безрукий ще дурнуватіше витріщився на неї. В нього це вийшло на кшталт злочинців, що придурюються ненормальними, бо за божевіллям хочуть уникнути покарання.

Хвиляста красива жіночка вдала, що не помітила Левової реакції на свої слова. Вона продовжувала:

— І я зараз тут, бо хочу вам допомогти... Навіть не знаю, чому...

— З одним помічником я вже знайомий. Ви його теж знаєте, — вставив своїх п'ять копійок Лев, подумки здивувавшись своїй нечемності. Він не розумів своєї поведінки, адже насправді лікарка йому подобалася?!. З першого погляду, ще там, на комісії... Коли він намагався