Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

очевидно, там велась якась розмова, але слова були настільки тихими й неясними, що він нічого не зрозумів. Вони зливалися в низький нерозбірливий гул, що нагадав йому шум міста, як його чуєш із ланів. Він тихесенько лежав на своєму матраці, аж раптом дуже гучно чхнув. Розмова нагорі стихла, і на мить повисла повна тиша. Потім пролунали чиїсь кроки, і двері верхньої кімнати з грюкотом розчинилися. Габріель почув, як двоє мерщій збігли сходами, і тут, на його жах, хтось почав стукотіти йому в двері. Стукіт продовжувався, допоки Габріель не міг більше терпіти; він підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тоді почув чиєсь тяжке дихання, гучне й напружене. Він повільно відімкнув двері, підняв засув і визирнув назовні. Там нікого не було.

Емнот не втримався від втручання:

— То за дверима були безкровні й безтілесні?

Габріель розпитав сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив увесь вечір; сама кімната була нежилою, давно покинутою на хробаків і павуків. Габріель викинув би цю історію з голови — адже, як він сказав Емнотові, «чоловік може померти від уяви». Але два дні по тому він прямував Ромашковою вулицею до своєї крамниці на Форстеровому провулку, коли раптом його охопило дивне відчуття, наче за ним хтось стежить. Він обернувся, але не побачив нікого, крім торгівців і звичних мешканців району. Йому здалося, ніби почув, як хтось гукає: «Обезглавимо його!», але серед загального гомону то міг бути всього-на-всього чийсь виклик «Славимо його!». Він також запам'ятав, що цієї миті посеред дороги кінь став на дибки і скинув свого наїзника у рів із водою та сміттям.

По дорозі на роботу наступного ранку на тому самому відтинку вулиці йому знову видалося, ніби за ним хтось стежить; потім хтось поклав руку йому на плече, але коли він перелякано обернувся, то нікого не побачив. Відтоді його багато разів на тій вулиці охоплював цей страх.

— Це жахливіше за всіх чудовиськ, — сказав він Емнотові.

— Коли він навалюється на тебе?

— На світанку. А потім знову близько комендантської години. Ще я іноді чую поступ у кімнаті зверху.

— Ти можеш подумки прикинути, хто це може бути?

— Ні. Не можу.

— Кажуть, що душі тих, хто зрадив друзів або гостей, потрапляють у пекло, а їхні тіла продовжують жити.

— Але ж тіл немає. Вони не мають форми чи наповнення.

— Це здається мені дивним і чудовим. Схоже, що вони від цього світу, але їх не можна побачити в ньому.

— А втім вони більш загрозливі, ніж жорстокі вуста. Емнот підвівся зі стільця та став поруч із Габріелем коло вікна в останніх виблисках світла.

— Дай мені поміркувати. Якщо їхній гнів пробуджує в тобі такі напади дрижаків, то вони мають вплив, подібний до нестерпного жару чи морозу. Кажуть же, що там, де тривалий час бушувало велике полум'я, досі лишається відчуття теплоти. Чи не може так бути й у твоєму випадку?

— Як це?

— Можливо, вони є істотами з часів поза людськими спогадами. — Оповідь кузена стурбувала Емнота і з іншої причини: ці невидимі зустрічі були немовби примарним відбитком передречених, які збиралися в таємних місцях. Химерні пригоди Габріеля пробудили в ньому давнішні побоювання переслідування й арешту. — Наче туман, що складається з розпорошених хмар, вони можуть бути спогадом про минулі речі.

— Якщо це так, Емноте, то вони заподіяли мені безмежної шкоди.

— Або ці люди йдуть іншим шляхом. Що як вони попереду нас?

— Тобто ще не народжені? Нащо їм приходити до Ромашкової вулиці?

— Авжеж. Твоя правда. Тож вони мусять бути сумною ознакою минулого. — Думки Емнота відволіклися на образ, явлений Вільямові Ексмю: взаємопов'язані кола, що переймаються природою одне одного, доки вже неможливо визначити, де закінчується одне і починається інше. Він подумав про круглі краплі легкого дощу, або туману, або роси, що зливаються в одне ціле. Варто лише зазирнути достатньо глибоко в кола, і все налагодиться.

— Хоч би яким шляхом вони не йшли, я вкрай на них розлючений.

— Адже вони мертві, Габріелю.

— Один із них доторкнувся до мене, Емноте.

Емнот підійшов до маленького буфета, витяг звідти глазурований глечик і налив два келихи вина. На поверхні плавали хлібні крихти, й він повиловлював їх пальцем.

— Воістину глибокою є пітьма ся. Тому Давид і каже: «Abissus abissum invocat». Безодня кличе до безодні.

Габріель поглянув на нього з жалем.

— А ти так і лишаєшся чоловіком ученим, як я бачу. Довершено шляхетний ерудит.

— І саме як ерудит я дам тобі свою пораду.

— Сходити до черниці?

— Ні в якому разі не ходи до тієї відьми. Переїдь зі своїх кімнат _ і обминай Ромашкову вулицю.

* * *

Габріель Гілтон таки послухався свого кузена. Він зняв три кімнати в Качиному провулку й ніколи більше не ступав на Ромашкову вулицю; вона стала, як він висловився, «нехожим місцем».6 Однак почасти він знехтував порадою Емнота. Він чув, що сестра Клариса збирається навідати невільниць у Монетному дворі, біля Лондонського Тауера. У призначений день він чекав біля задньої брами й, коли вона наблизилася, простяг до неї руки у звичному благальному жесті.

— Звільни мене, — мовив він. — Звільни мене, люба сестро, зі світу страждань.