Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Не знаю. Мені здалося, що цього не варто було робити.

— Нам не слід було бавитися на коліях.

— Я не думаю, що в тому є щось погане.

— Але ж тато сказав…

— Я пам’ятаю, що він сказав.

— Ой, ускочимо ми колись із тобою в халепу по самі вуха.

— Ти не мусиш завжди ходити за мною, наче песик.

Джейк відклав м’яч.

— Френку, ти мій найкращий друг.

Я витріщився на стелю: блискучо-зелена муха повзла по штукатурці. Було цікаво, як ото вона повзає шкереберть. Я не усвідомлював до кінця, що сказав мені Джейк, проте пам’ятав це завжди. Він не мав інших друзів, окрім мене; я не знав, чи варто дослухатися до тих слів, і що, власне, на це відповісти.

— Гей, ви, двійко відчайдухів.

Сестра стояла біля одвірка, схрестивши руки, її вуста прикрашала іронічна посмішка. Аріель була вродлива. Від матері їй дісталося золотаве волосся та м’які блакитні очі, а від батька — спокійний та поміркований вираз обличчя. Але те, що сказав про неї Морріс Інґдал, було правдою. Вона народилася з розщепленою губою, і, хоча лікарі частково це виправили, залишився шрам. Аріель стверджувала, що їй було байдуже. Коли хтось незнайомий запитував у неї про це, вона підводила голову і пояснювала, що це пальчик янгола торкнувся її обличчя. Вона так щиро це казала, що будь-які сумніви стосовно буцімто вади зникали вмить. Сестра зайшла до кімнати, злегка підштовхнула Джейка, аби той посунувся, і сіла на його ліжко.

— Щойно повернулася? — поцікавився я.

Аріель підробляла офіціанткою в одному ресторані в південній частині заможного кварталу.

— Ага. Батьки саме сперечаються через вашу пригоду. Мертвий? Справді бачили мертву людину? Це ж ви, мабуть, добряче налякалися.

— А от і ні, — відповів я. — У нього був такий вигляд, ніби він спить.

— То як же ви дізналися, що він мертвий?

Шериф уже запитував про це, і я відповів їй те ж, що й у відділку. Ми думали, що його поранено, а коли чоловік нічого не відповів на наші гукання, спустилися з естакади перевірити, як він. Там і побачили: вже неживий.

— Ви сказали, що незнайомець ніби спав, — продовжувала далі сестра. — Ви його штовхали, щоб це перевірити, чи як?

— Зблизька було зрозуміло, що чоловік мертвий — жодного подиху.

— Отже, ви його уважно роздивилися, — підсумувала Аріель, доторкнувшись вказівним пальцем до шраму. Вона завжди так робила, коли про щось розмірковувала. Деякий час сестра уважно на мене дивилася, потім повернулась до Джейка. — А ти, Джейкі? Тобі було страшно?

Він нічого на це не відповів, лише додав:

— Нам не слід було там бути.

— У житті ще доведеться побувати в багатьох таких місцях, — вона лагідно засміялася. — Головне, щоб не впіймали на гарячому.

— Я бачив, як ти нещодавно прокрадалася в будинок.

За мить її грайливість зникла, як роса на сонці, і вона суворо поглянула на мене.

— Не хвилюйся, я нікому не скажу.

— Це не має жодного значення.

Хоча можу сказати точно — ще й як мало!

Аріель була улюбленицею батьків. Ми були впевнені — всі ми, хто так її любив, — що ця кмітливість, природний шарм, магія пальців, які творили чудеса з клавішами, були створені для величі. Для матері вона була номер один, як, можливо, і для батька, хоча про його справжні почуття я не відав. Його манера висловлюватися про дітей вирізнялась особливою делікатністю. А от мати з усіма її пристрасними й мелодраматичними почуттями стверджувала, що сестра — то найкраща розрада. Єдина річ, яку мати замовчувала, — її сподівання на кращий шлюб, такі собі нездійснені власні сподівання. Нам годилося б її ненавидіти, проте Джейк і я були вкрай захоплені сестрою. Аріель була нашою довіреною особою. Нашим конспіратором. Нашим захисником. Вона знала кожен наш найдрібніший успіх краще, ніж заклопотані батьки, а вже якою щедрою на похвалу була сестра! Наче маргаритки, що цвіли в траві на пасовищі позад будинку, Аріель дарувала красу — красу справжню, не вдавану.

— Покійник, — мовила вона, киваючи головою. — Як його звали?

— Він називав себе Шкіпером, — відповів Джейк.

— А звідки тобі про це відомо?

Джейк зиркнув на мене. То було мовчазне благання про допомогу, але перш ніж я знайшов відповідь, Аріель зазначила:

— Щось ви замовчуєте, хлопці.

— Там було двоє людей, — миттю випалив Джейк. Він полегшено зітхнув. — Ось і правда.

— Двоє? — Аріель перевела погляд з Джейка на мене. — Хто другий?