Джон Роберт Фаулз - Маг

Алісон гнівно зиркнула на мене.

— А ти хочеш попросити, щоб не верталася?

— Ні.

Облишивши сперечатися, вона задивилася на стіну. Вперше за весь вечір злегка всміхнулася. Віскі подіяло.

— Як на одній з отих кількох картин Гоґарта. «Кохання з розрахунку. По п’яти тижнях»[24].

— То що, ми поладили?

— Ми ніколи не поладимо.

— Якби це була не ти, то сьогодні ввечері я б пішов кудись.

— Якби це був не ти, то сьогодні ввечері я б не повернулася.

Алісон простягла чарку, щоб ще налити. Я поцілував їй зап’ясток і пішов по пляшку.

— Знаєш, про що я сьогодні подумала? — спитала вона навздогін.

— Ні.

— Якби я покінчила з собою, ти був би тільки радий. Роздзвонив би всім, що я задля тебе на смерть пішла. Тому я ніколи не дозволю собі самогубства. Не допущу, щоб таке смердюче гівно, як ти, вихвалялося.

— Негарно так казати.

— А тоді я подумала, що зможу це зробити, якщо залишу записку з поясненням. — Вона втупилася в мене, досі не злагідніла. — Заглянь у мою сумочку. Там є блокнот… — Я вийняв його. — Подивись у кінці.

Дві останні сторінки рясніли великими буквами.

— Коли ти це написала?

— Прочитай.

Не хочу жити. Майже завжди не хотіла. Мені добре тільки на стажуванні, де доводиться думати про діло, або за книжкою, або в кіно. Або в постелі. Мені добре тільки тоді, коли я забуваю про те, що живу. Коли живуть лише очі, вуха та шкіра. Не можу пригадати ні одної щасливої хвилини за два-три останні роки. Відколи зробила аборт. Пам’ятаю тільки, як іноді я змушувала саму себе прикидатися щасливою. Ото глянеш у дзеркало — і якусь мить піддаєшся омані, що побачила в ньому щасливицю.

Два останні речення грубо перекреслено. Я подивився їй у сірі очі.

— Ти ж так не думаєш насправді.

— Я написала це сьогодні, на перерві. Якби знала спосіб непомітно накласти на себе руки в отій їдальні, то скористалася б ним.

— Ти… гм, істеризуєш.

— А я і є істеричка! — майже крикнула вона.

— І комедіантка. Навмисно написала, щоб я тепер мав що читати.

Алісон заплющила очі. Запала мовчанка.

— Так. Але не тільки для того.

Вона знову розплакалася, на цей раз у моїх обіймах. Я спробував її якось утішити. Пообіцяв відкласти поїздку до Греції, а то й взагалі відмовитися від тої роботи. Висипав цілий міх обіцянок-цяцянок, і вона добре знала, що все це облуда, та зрештою змусила себе повірити й заспокоїтися.

Вранці я намовив її зателефонувати на курси й збрехати, що прихворіла, отож весь день ми провели за містом.

Назавтра — за два дні я мав від’їжджати — прийшла листівка з нортумберлендським штемпелем від Мітфорда — того, що працював на Фраксосі. Він написав, що невдовзі приїде до Лондона, якщо я хочу з ним зустрітися.

У середу я зателефонував до офіцерського клубу й запросив Мітфорда на чарку-другу. На два-три роки старший від мене, засмаглий, з витрішкуватими блакитними очима на вузькому обличчі, він раз у раз торкався темних унтерських вусиків. Від нього, зодягненого в темно-синій піджак, з військовою краваткою на шиї, просто-таки тхнуло солдафонщиною. Між нами зразу почалася партизанська війна за престиж. Колись цього чолов’ягу скинули з парашутом в окупованій німцями Греції, тож тепер він без упину базікав про своїх друзяк — різних Ксанів і Падді[25], а всіх знаних кондотьєрів того часу називав на ім’я. Зі шкури пнувся, щоб виставитися поборником свободи Греції, справдешнім еллінофілом у трьох ликах: джентльмен, грамотій і відчайдух. Ба, говорив із штучним, запозиченим акцентом і висловлювався короткими, рваними реченнями, як школярик, що мавпує віконта Монтґомері[26]. Неприторенний догматик, заблукалий поза полем битви. Глитаючи рожевий джин, я силкувався держати себе в руках, та ось ляпнув, що для мене війна означала тільки два роки мрії про демобілізацію. Безголів’я, інакше не скажеш. Замість усе докладно розвідати, накликав неприязнь. Зрештою признався, що я син кадрового офіцера, а тоді спитав, що воно таке, той острів.

Він кивнув на закуски, що стояли на шинквасі.

— Маєш острів.

І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.

— Місцеві називають його… — вжив якесь грецьке слово Мітфорд, — тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посередині — хребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторони — пустка. На всій південній — теж. Ось і вся географія.

— Що там за школа?

— Найкраща. На всю Грецію. Справді.