Джон Роберт Фаулз - Маг

— А як із дисципліною?

Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.

— Чи є якісь клопоти з учителюванням?

— Такі собі. Як всюди.

Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.

Я спитав про життя поза школою.

— Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.

— Ну а село?

Він криво всміхнувся.

— Старий, грецьке село — це тобі не англійське. Товариство — нуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня. — Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам. — Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.

— Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.

— Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах, — всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.

— Та невже!

— Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.

— А про що йшлося?

— Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося. — Мітфорд випустив добрячу хмару диму. — Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.

— А вони хоч уміють по-англійському?

— Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.

— Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.

Він засміявся.

— Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах. — Відчув, що трохи збився з ролі. — Там сіль землі — це селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.

Я спитав, чому він виїхав звідти.

— Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.

В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.

— Вовком завиєш без Англії, — зразу ж змінив він тему. — Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.

Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо[27], а тоді перейшов на жінок.

— До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.

— А на острові?

— Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще одне — сільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся. Ще перед тим як там вчителювати, — відповідним чином примружившись, вискалився до мене Мітфорд.

Я повіз його до клубу. Туманне, астматичне надвечір’я по-риб’ячому сіро забарвило перехожих, машини і все навколо. Я поцікавився, чому він не залишився в армії.

— Старий, там усе страшенно закостеніло. В мирний час це особливо відчувається.

Напевно, його комісували. Під поволокою манер офіцерського клубу нуртувало щось нестійке, темне й буйне.

Ми приїхали.

— Як гадаєш, я приживуся на острові?

Мітфорд окинув мене критичним поглядом.

— Держи їх у чорному тілі. Тільки так. Не піддавайся. Мого попередника довели до ручки. Я його не застав. Мабуть, здурів. Не міг дати раду з учнями.

Мітфорд вибрався з машини.

— Ну, ні пуху, старий, — вищирив він зуби, а тоді вхопився за клямку дверцят. — Послухай-но. Стережися почекальні.

І торохнув дверцятами — зразу ж, немовби наперед розрахував. Я швиденько відчинив їх і, вихилившись, гукнув йому навздогін:

— Чого саме стерегтися?

Мітфорд обернувся, але тільки махнув рукою й розчинився в натовпі на площі Трафальґар-сквер. Я не міг позбутися думки про його останню нещиру усмішку. Під нею крилася недомовка, щось прибережене про запас. І це останнє таємниче слово. Почекальня, почекальня, почекальня. Увесь вечір не виходила мені з голови ота почекальня.

Я забрав Алісон, і ми поїхали до гаража, власник якого мав продати моє авто. Я запропонував, що подарую їй це авто, та почув відмову.

— Якщо прийму цей подарунок, то він весь час нагадуватиме про тебе.

— То й добре.

— Не хочу весь час про тебе думати. І не потерплю, щоб на твоєму місці сидів хтось інший.

— Може, хоч гроші забереш? Багато не дадуть.

— Хочеш мені заплатити?

— Не говори дурниць.

— Мені нічого не треба.

А я ж знав, що вона мріє про моторолер. І постановив залишити чек із написом «На моторолер». Сподівався, що Алісон прийме його після мого від’їзду.

Останній вечір минув напрочуд спокійно, немовби я вже