Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

   - Ну не знаю… Хоча, мабуть приємно було б, якби заради тебе бомж перетворився на олігарха- розсміялась Катя. Щось в твоїй логіці є, але вона явно потребує доопрацювання. Шукати кохання, так як ти, просто сподіваючись на щось незрозуміле, не дуже розумно. Я б сказала - зовсім не розумно.

   - А сама? Хто хлопців колекціонує як метеликів, заявляючи, що і той не такий і той не дотягує, але квіти, і подарунки складайте он там, на тумбочці?

   - Так я колекціоную! Роздивляюсь, пробую на зуб, тобто спілкування, логіка, статок, почуття гумору, а вже потім виношу вердикт.

   - Ага, вмикаєш динамо.

   - Тож краще так, ніж як ти - люб’язно посміхатись і відпускати, не перевіривши такі цікаві варіанти!

   - То що я маю з кожним з них по ночі провести, щоб перевірити те, що і так знаю, просто з ними поспілкувавшись?

   - А ти знаєш? Ти точно можеш сказати, що от той хлопець з паралельної групи, від якого ти бігаєш вже три місяці, поганий в ліжку?

   - До чого тут ліжко? Навіщо до цього доводити, якщо я бачу, що він мене елементарно не розуміє. Він бачить не мене, таку яка я є, а якийсь нафантазований собі образ.

   -  А яка ти є?

   - Звичайна. І вже точно не якась містична діва.

   - Ага, ага, ні разу не містична. Просто курчатко, золотаве і пухнасте - розсміялась від душі Катя.

   - Та ну тебе. Ну може і не курча,- знітилась трохи Ліза - але і точно не те, що він там собі уявив! І взагалі, я його просто не відчуваю. Не мій це хлопець, хоч і гарний і цікавий. Друг з нього чудовий би вийшов…, якби він на мене таким благальним поглядом не дивився весь час. Не хочу я йому життя руйнувати. Не моя це людина. Я це відчуваю!

   - Ага, не містична вона, ні разу. Але чомусь людей не розглядає, а відчуває, неприємності уникає, просто не помічаючи, чи то вони самі від тебе розбігаються, як перелякані таргани, а про купу інших, ну, дуже звичних талантів, я просто помовчу.

   - Та ну тебе. Ти сама така, просто не бажаєш це приймати.- відмахнулась Ліза.

   - Все я бажаю! Чесно копаюсь разом з тобою, намагаючись відкопати власну інтуїцію, наявність якої ти мені доводиш. Та щось не допомагає!

   - Так ти ж однією рукою розкопуєш, а двома ногами на ній стоїш, аби нещасна інтуїція точно не рипалась!- розсміялась Ліза. – Катя ти маєш неабиякі таланти, але чомусь всім своїм духовним, душевним поривам вважаєш за потрібне швидко обрізати крила раціональними доводами та критикою. Візьми хоч свої вірші! Допоки я їх в тебе заледве чи не зубами вирвала, щоб почитати, ти ж їх ховала як страшну таємницю! І не просто ховала, а щиро і переконливо розповідала, що ти повна нездара і жодної рими підібрати не можеш. А вірші-то твої гарні, напрочуд гарні. Он студентська газета їх «з руками ногами забрала» і ще просили приносити. І це тільки вірші!

   - Мені просто здавалось вони не варті уваги…- трохи знітилась Катя.

   - Так і я про те. Ти чомусь, все найкраще, що в тобі є, вважаєш не плюсами, а ледве чи не вадами. Чому?

   - Не знаю. І не так вже все погано.

   -  Як подивитись… А ще, ти не така вже меркантильна, як намагаєшся показати, але першим доводом при обговоренні хлопців чомусь кажеш про забезпеченість, про гроші. Але я точно знаю, ти теж шукаєш кохання. І тобі теж потрібна саме рідна душа, а не гаманець, приправлений ерудицією. Але ти так гарно іноді маскуєшся під корисливе стерво, що починаєш вже сама в це вірити.

   - Гаманець приправлений ерудицією?! Ну ти даєш. - не втримавшись розсміялась Катя. - От звідки ти це все знаєш? Звідки це все береш? – вкотре спитала вона подругу. Подібні розмови в них були не вперше. Ліза і справді була настільки впевнена в Каті в її талантах, душевних якостях, відкопуючи іноді таке, про що і сама Катя не здогадувалась, що це регулярно дивувало.

   - Тож це видно. Варто зазирнули в очі. Це на поверхні!

   - Угу, прям так на поверхні. Тільки я чомусь, за 23 роки вивчення цієї «поверхні», нічого такого не бачила.

   - Ти просто не туди дивилась – розсміялась Ліза.

Катя закотила очі, визнаючи, що даний аргумент у Лізи самий бронебійний. Бо подруга і справді мала здатність дивитись по іншому на речі, людей, події, оточуючий світ. І не просто дивитись, а і наче змінювати їх, і це більше за все вражало. Катя іноді навіть розглядаючи саму себе в дзеркало (якщо поряд стояла Ліза), ловила себе на тому, що і претензій до власної зовнішності в неї в такі моменти менше (те, що вона їх не озвучує всім підряд не означає, що їх взагалі немає), і бажання змінитись не настільки нестерпне. Але Ліза була поряд далеко не завжди, тож давнє Катине бажання втекти від власної сім’ї, життя, зовнішності (і чому тіло не можна змінити як сукню?) нікуди не зникало, хіба що іноді було не таким нестерпним. Тож, попри всі душевні розмови Лізи, Катя зціпивши зуби прямувала в першу чергу до своєї мети, намагаючись не відволікатись на несуттєві хоч і цікаві дрібниці.

Глава 7

Женя

2016

Женя вдивлявся в вечірній Київ, відчуваючи як на нього накочує дивне, але знайоме, вже колись пережите відчуття, що терміново треба кудись іти, когось шукати. Він раптом згадав, як так само сидів у ліжку на мансарді в Лондоні, десять років тому. Прокинувшись посеред ночі від дивного відчуття, що його хтось гукає, він спочатку спантеличено вертів головою та прислухався, але окрім сопіння Андрія на сусідньому ліжку нічого не чув. Та попри наявну і недвозначну тишу, як в квартирі так і за вікном, душу тягло і настирливо кудись тягло. Невимовна туга, накочуючи хвилею, навіювала яскраві (наче і не пройшло п’яти років) спогади про морський берег, зорі, дівочий силует, що танцюючою ходою зникав вздовж смуги прибою. З якого дива вона згадалась? Наснилась чи що?

В ті часи Женя з Андрієм з якраз винаймали на околиці Лондона кімнату, хоч вона більше була схожа на шпаківню з невеличким вікном. Ціна на оренду житла в столиці Великої