Андрій Цінцірук - Коло Елу

Ганна-Софія упіймала себе на тому, що читає рекламні наліпки на кабіні водія. Там був зображений маршрут трамвая, а обабіч ряботіли невеликі рекламні оголошення. Одні запрошували на заняття бальними танцями, інші пропонували ремонт комп’ютерів. Та серце її збентежила фотографія юного хлопця у військовій формі та напис: «ДО НАС ПРИЙШЛА ВІЙНА. МИ ПОВИННІ БУТИ СИЛЬНИМИ». Жінка ніколи не думала, що в житті її знову наздожене оте страшне слово «ВІЙНА». Але доля розпорядилась інакше.

Уперше ВІЙНА прийшла до Ганни-Софії також несподівано. Хоча ні, про неї тоді багато говорили, писали в газетах. Але люди не зважали на розмови, надіялися на краще. Адже багато хто ще пам’ятав Першу світову, про яку нагадували інваліди, що просили милостиню, лякаючи перехожих куксами ніг та рук.

І ось історія вкотре зробила новий виток, знову принесла горе на нашу землю, трохи не дочекавшись сімдесятирічного ювілею. Шістдесят дев’ять років лихо оминало наші землі. Хоча її сина, а також дітей десятків тисяч матерів забрала не наша війна. Війна в Афганістані. Чужа, далека, дивна війна. Війна-привид, якої ніби й не було. Війна, що залишила по собі довжелезний чорний шлейф смертей.

У далекому 1939 році для людей водночас змінилося все: шкереберть полетіли плани, мрії, сподівання. Осіннім вихором до кожного галичанина прилетіла приголомшлива звістка: почалася війна. Це сталося 1 вересня.

Та вересень 1939 приніс людям іще один сюрприз. Сильними, не характерними для цього періоду північно-східними вітрами немовби «надуло» у Львів Червону армію. Відтоді багато людей із ностальгією згадували польську владу, не знаючи, чого чекати від нових північних гостей. Менш ніж за рік вони наробили у Львові стільки бід, що можна було лише дивуватися, звідки беруть енергію. Львів’яни жили і під австрійською владою, і під польською, але таких звірств, які чинили «совєти», не зазнавали ніколи. Це було мов страшний сон. Найкращі кадри НКВС у вже сформованих традиціях тільки на Галичині розстріляли понад десять тисяч політичних в’язнів, що кинули в тюрми.

Тож коли у Львів зайшли нацистські війська, багато корінних мешканців зустрічали їх як визволителів. Цим фактом не раз дорікала старому місту радянська система.

Саме в цей час у житті Ганни-Софії сталася ще одна велика біда. У неї померла бабця Віра.

Перед тим ніщо не віщувало лиха. Старенька частенько навідувалася до них, та й дівчина проводила канікули на хуторі. Батько неодноразово пропонував бабусі переїхати до них у Львів. Тим паче, зараз звільнилася кімната. Але старенька не погоджувалася на переїзд, сказавши одвічну фразу: «Я там народилася, там і помру». Тоді й батько, і Ганна-Софія поставилися до цих слів звичайно. Але згодом, після похорону, ця фраза часто приходила дівчинці на згадку, спричиняючи пекучі сльози.

Тим часом Ганна-Софія та Василь Захарович продовжували жити удвох. Ольга з Петром ще до приходу Червоної армії поїхали у Відень, там і залишилися. Як з’ясувалося, в Австрії вони вступили в ОУН. Повернулися в місто разом із німцями. 30 червня, у неділю, подружжя було присутнє під час проголошення Акту відновлення Української Держави. Увечері завітали на гостину до брата та провідали племінницю.

– Пам’ятаєте наші вечори, як ми тут сперечалися? Я завжди вірив, що цей день настане. – Петро в той день був у піднесеному настрої.

– Мабуть, мабуть, – видно, що батько не надто поділяв його захоплення, продовжуючи: – дай Боже, щоб воно так було, як ми всі хочемо.

Василь Захарович останнім часом дуже постарів, осунувся. Під час приходу більшовиків він продовжував працювати в лікарні. Його дуже вразила поведінка військових. Не раз він приходив додому й жалівся доньці на їхні нахабство та грубість. Поранені чи травмовані червоноармійці (здебільшого після пиятики) не зважали ні на кого, поводилися по-хамськи, обзивали медперсонал часто-густо такими словами, яких він і не чув ніколи в житті. Лікаря Микитчука, який керував лікарнею, вигнали в перші ж дні. Могло бути значно гірше. Урятувало його те, що розміняв сьомий десяток. Потім з’явився якийсь капітан, котрий не мав жодного стосунку до медицини і з цієї царини близько був знайомий тільки з формулою C2H5OH. Він любив скаржитися, як важко «руководить этим бардаком».

Ось саме в цей період і коївся найбільший хаос у лікарні. Та, на щастя, це тривало недовго. Одного дня до входу будівлі під’їхала машина й забрала капітана-п’яницю разом зі стосами документів. Більше в лікарні його ніхто не бачив. Натомість прийшов невідомий пан у цивільному. Це був височезний чоловік років сорока п’яти. За кілька днів безвладдя персонал лікарні вирішив, що старшим буде Василь Захарович. Тож гість насамперед завітав у його кабінет.

– Сенеев Петр Иванович, – чоловік простягнув руку для привітання.

– Василь Захарович, – своєю чергою відрекомендувався. – Лікар.

– Будем работать вместе. Меня сюда откомандировали, – почав Петро Іванович. Господар кабінету подумки продовжив фразу замість нього: «Руководить этим бардаком». Та гість сказав інакше: – Навести здесь порядок.

– Будемо працювати разом, – відповідь лікаря нагадувала переклад слів співрозмовника.

Та, як виявилося вже в перший день, Петро Іванович слів на вітер не кидав. Він справді прийшов наводити лад. Відбулася дуже показова для того часу історія. Василь Захарович ознайомлював Сенеєва з лікарнею, показував господарство. Вони зайшли в котрусь палату й побачили таку картину: один із трьох бійців, що там лікувалися, схопив в обійми молоду сестричку. Дівчина пручалася і намагалася вирватись із залізних лабетів пацієнта. Але ніхто й не намагався їй допомогти, товариші червоноармійця сиділи на ліжках й іржали, як коні.

– Отпусти, я сказал, – з притиском промовив Сенеєв.

Та боєць навіть уваги не звернув на його слова. Кивнув рудою головою та притиснув до себе дівчину міцніше. Те, що відбулося далі, було схоже на миттєве приборкання непокірних. Петро Іванович за секунду вже стояв біля рудого й акуратно розвів його руки. Солдат же кинувся