Кім Тхюї - Ru

руйновищі у пошуках пакета із золотом, ні в кого не викликало підозри. Але я мала бути дуже обачною, бо на дверях стояв один солдат із нашого дому, наглядаючи за тим, куди ми йдемо і що робимо. Знаючи, що він стежить за мною, я надто швидко перетнула те місце і пакета не знайшла, навіть після другої спроби. Тоді батьки попросили пройтися руїнами Ань Фі. Після обшуку він вийшов із торбиною цеглин.

За кілька днів мої батьки отримали пакет золотих таалів, далі передали його організатору нашої втечі на кораблі. Усі таали були на місці. За тих хаотичних мирних часів нікого не дивувало, що голод замінював розум, а невизначеність — моральність, протилежне траплялося нечасто. Ань Фі та його мама виявилися людьми винятковими. Вони стали нашими героями.

Правду кажучи, Ань Фі був моїм героєм задовго до того, як повернув два з половиною кілограми золота моїм батькам, адже коли я до нього приходила, він сідав на порозі свого будинку разом зі мною і замість того, щоб спонукати йти гратися з іншими дітьми, діставав з-за мого вуха цукерку.

У свою першу самостійну, без батьків, подорож я поїхала в Техас, щоб провідати Ань Фі і, своєю чергою, подарувати йому цукерку. Ми сиділи поруч на підлозі, зіпершись на його просте ліжко в університетському містечку, я запитала, чому він повернув моїм батькам пакет із золотом тоді, як його мамі-вдові доводилося домішувати до рису ячмінь, сорго і кукурудзу, щоб прогодувати його й трьох братів, звідки такий жест героїчної чесності. Сміючися й б’ючись подушкою, він відповів, що хотів, аби батьки змогли купити нашу поїздку, інакше не мав би такої милої дівчинки, щоб дражнитися. Він далі залишається героєм, справжнім героєм, бо не може ним не бути, бо він таким є, сам того не знаючи і навіть не бажаючи.

Мені хотілося видаватися героїнею в очах дівчини, яка продавала смажену свинину перед стінами буддистського храму навпроти офісу. Вона розмовляла зовсім мало, завжди заклопотана, поглинута шматками свинини, яку нарізала й нанизувала на десятки паличок, які попередньо розщепила на три чверті. Коли вона розпалювала вугілля в металевій почорнілій від накопиченого впродовж років тлущу банці, на її обличчя було важко дивитися, бо хмара диму й попелу її оповивала, душила й змушувала плакати. Сестрин чоловік обслуговував покупців і мив посуд у двох глечиках води, які стояли просто на краю тротуару, вздовж якого біг водостічний рівчачок. Їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, навдивовижу вродлива, незважаючи на тьмяний погляд і забруднені сажею і попелом щоки.

Одного разу її волосся загорілося, і доки брат встиг вихлюпнути їй на голову воду з-під брудного посуду, згоріла частина поліестерової сорочки. Вона була вкрита салатом-латуком, дольками зеленої папайї, стручковим перцем і рибним соусом. Наступного дня перед ланчем я навідалася до неї з пропозицією прибирати в офісі й записатися на курси кулінарії й англійської мови. І була впевнена, що задовольню її найзаповітнішу мрію. Вона, однак, відмовилася геть від усього, просто кивком голови. Тож я поїхала з Ханоя, залишивши її там на клаптику тротуару, так і не зумівши повернути її погляд до горизонту без диму, як і таку героїчну істоту, як Ань Фі, як багато інших людей, яких було ідентифіковано, названо й визначено героями у В’єтнамі.

Мир, породжений жерлами гармат, створює сотні, тисячі анекдотів про хоробрих людей і героїв. Упродовж перших років комуністичної перемоги у книжках з історії бракувало сторінок, щоб умістити всіх героїв, тож вони оселялися в книжках з математики: скільки літаків товариш Конґа збив за тиждень, якщо збивав по два щодня?

Тепер ніхто не вчився рахувати з бананами чи ананасами. Класна кімната перетворювалася на величезну гру «Ризик» з підрахунком загиблих, поранених чи полонених солдатів і патріотичних, грандіозних, барвистих перемог. Зате кольори передавалися через слова. Малюнки були монохромними, як і люди, можливо, для того, щоб ми не забували темного боку реальності. Ми всі мали носити чорні штани і блузки темних кольорів. Інакше солдати в одностроях кольору хакі забирали на постерунок для допиту чи виховної бесіди. Заарештовували також дівчат, які підмальовували очі олівцем і накладали блакитні тіні на повіки. Вони вірили, що в них підбиті очі і вони стали жертвами капіталістичної наруги. Можливо, саме через це й було знято небесну блакить із першого комуністичного в’єтнамського прапора.

Коли мій чоловік одягнув червону футболку з жовтою зіркою на грудях і вийшов на монреальські вулиці, в’єтнамці з нього насміхалися, а мої батьки змусили роздягтися й натягнути трохи затісну футболку батька. Навіть якби я сама ніколи її не одягла на себе, я не перешкоджала чоловіку її купити, бо сама гордо пов’язувала червоний шарф на шиї. Я інтегрувала цей символ комуністичної молоді у свій гардероб. І навіть заздрила друзям, в яких на трикутничку, що виглядав з-під коміра було вишито «Cháu ngoan Bác Hо»[8]. Вони були «дорогими дітьми партії», для мене цей статус був недоступним через моє походження, незважаючи на те, що я була першою в класі чи посадила найбільше дерев, думаючи про батька нашого миру. На кожній чорній дошці в кожному класі, кожному кабінеті й кожному будинку мало висіти бодай одне фото Хо Ші Міна. Його фото замінювало навіть фото предків, яких доти ніхто не наважувався торкатися, адже вони були священними. Усі предки — будь вони гравцями, нікчемами чи бузувірами — ставали людьми шанованими й недоторканними одразу після смерті, щойно їх поставили на вівтар з пахощами, фруктами і чаєм. Вівтарі мали завжди бути припіднятими, щоб погляд предків вивищувався над нами. Усі нащадки мали носити предків не в серці, а над головою.

Зовсім недавно я побачила в Монреалі бабусю-в’єтнамку, яка запитала в свого однорічного онука: «Thuong Bà d dbu?». Не доберу, як перекласти цю фразу, в якій усього чотири слова, два з яких дієслова: «любити» й