Кім Тхюї - Ru

«носити». Буквально це означає: «Любити бабусю носити де?». Малюк рукою доторкнувся до голови. Я геть забула цей жест, який маленькою сама робила тисячу разів. Я забула, що любов іде від голови, не від серця. В усьому тілі важливою є лише голова. Дотик до голови в’єтнамець сприймає як образу, не лише для нього одного, а для всього генеалогічного дерева. Так соромливий восьмирічний в’єтнамець перетворився на розлюченого тигра, коли його квебекський товариш по команді погладив його по голові, вітаючи з першим пійманим м’ячем у футбольному матчі.

Якщо інколи знак приязні може бути сприйнятим за образу, можливо, жест любові не є універсальним: і його треба перекладати з мови на мову, а також вивчати. У в’єтнамській мові жест любові можна класифікувати й вирахувати завдяки специфічним словам: любити, бо до смаку (thích), любити, не будучи закоханим (thuong), любити закохано (yêu), любити до сп’яніння (mê), любити сліпо (mù quáng), любити із вдячності (tмnh nghїa). Отже, любити просто так, любити без голови — неможливо.

Мені пощастило: я навчилася насолоджуватися задоволенням класти голівку в ківшик долоні, а батькам пощастило мати змогу відчути любов моїх дітей, коли ті цілували їм волосся, спонтанно, без протоколу, коли їх лоскотали в ліжечку. Батькової голови я торкнулася лишень раз. Він наказав мені зіпертися на неї рукою, коли я переступала через поручні корабля.

Ми не знали, де опинилися. Ми вперше дісталися суходолу. І коли підходили до пляжу, до нас побіг чоловік-азіат у світло-блакитних шортах-боксерках. Він повторив в’єтнамською зійти на берег і знищити судно. Чи був він в’єтнамцем? Чи ж ми знову опинилися у відправній точці після чотириденного перебування в морі? Гадаю, ніхто про це не думав, бо всі пострибали у воду, немов розгорталося військо. У тому хаосі той чоловік зник назавжди. Навіть не знаю, чому я так чітко зберегла в пам’яті образ чоловіка, який біжить по воді, піднявши руки, стукаючи кулаком у порожнечу з криком про нагальну необхідність, що його вітер до нас не доніс. Цей образ я пригадую так само чітко й виразно, як і образ Бо Дерек, яка вибігає з води в купальнику тілесного кольору. Хоча того чоловіка я бачила лише якусь частку миті на відміну від афіші Бо Дерек, яка кілька місяців щодня потрапляла мені на очі.

Того чоловіка бачили всі, хто був на палубі. Але ніхто не наважиться цього стверджувати. Либонь, це був хтось із загиблих, який бачив, як місцева влада відштовхує кораблі назад у море. Можливо, це був фантом, якому доручили нас врятувати в обмін на доступ у рай. Можливо, це був малайзієць-шизофренік. Можливо, турист із «Club Med», якому заманулося розірвати монотонність своєї відпустки.

Він, очевидно, був туристом, бо ми зійшли на пляж поруч із «Club Med», що був під охороною через наявність черепах. Це фактично колишній пляж «Club Med», бо там досі існує їхній бар під навісом. Ми спали там щодня, замість задника на стіні бару мали прізвища в’єтнамців, що тут бували і вижили, як і ми. Якби ми затрималися ще на чверть години і не причалили одразу, наші ноги не стояли б так твердо у дрібненькому золотистому піску цього райського пляжу. Потоки сильного дощу, який почав падати щойно ми вийшли на суходіл, повністю зруйнували наше судно. Нас було більше двох сотень, ошелешені, ми мовчки дивилися на цей спектакль, очі заливав дощ. Дерев’яні дошки одна за одною виринали на гребенях хвиль, немов у номері синхронного плавання. Я певна, що цей спектакль на якусь мить зробив нас віруючими. Усіх, за винятком одного. Він пішов назад, щоб знайти золоті таали, які сховав на судні, у бочці з бензином. Та так і не повернувся. Можливо, таали потягнули його вниз або ж вони були заважкі, щоб їх нести. Або ж його поніс із собою потік, караючи за те, що він оглянувся назад. Або щоб нагадати нам, що ніколи не варто жалкувати за тим, що залишається позаду.

Спогадом про це пояснюється, очевидно, те, що, покидаючи будь-яке місце, я завжди маю лише одну валізу. Із собою беру лише книжки. Решті речей ніколи не вдається стати направду моїми. Я так само добре сплю у готельному ліжку, в кімнаті для друзів чи взагалі для гостей, як і у власному ліжку. Власне, я завжди з радістю переїжджаю, бо маю нагоду переполовинити своє майно, відмовитися від деяких предметів, щоб моя пам’ять стала справді вибірковою і могла пригадувати винятково образи, які зберігають осяйність, навіть коли очі заплющені. Волію згадувати про внутрішнє лоскотання, забуття, метання, вагання, переміни, упущення... Волію все це, бо тоді все можна моделювати залежно від барв часу, тимчасом як предмет залишається чимось незрушним, застиглим, громіздким.

Так само я люблю і чоловіків, бо не бажаю, щоб вони ставали моїми. Тож для них я одна з-поміж інших, яка не має жодного значення і ніби не існує. Я не потребую їхньої присутності, бо не відчуваю потреби у людях, які відсутні. Їх хтось та замінює або може замінити. Якщо їм і не з’являється заміна, мої почуття до них замінні. З огляду на це, я віддаю перевагу чоловікам одруженим, чиї руки прикрашає обідець. Я люблю ці руки на своєму тілі й на персах. Люблю, бо попри поєднання запахів, попри їхню спітнілу шкіру на моїй, попри можливе сп’яніння, ті помережені візерунками кільця тримають мене на відстані, збоку, в тіні.

Я забуваю подробиці своїх почуттів, які огортали мене при таких зустрічах. Однак, пригадую ефемерні жести, скажімо дотик Ґійомового пальця до мізинця лівої ноги, який малював на ньому «Ґ» свого імені; краплю поту, що впала з Михаїлового підборіддя на мій перший поперековий хребець; западинку, що лежить внизу грудини Сімона, якби я щось прошепотіла в заглибині pectus excavatum[9], мої слова резонували б до самого його серця, казав він.