Кім Тхюї - Ru

Однак, ми були ровесницями. Ні, я не маю права казати, що мені було стільки років, як і їй: її вік вимірювався кількістю зірок, які вона бачила під час ударів, а не роками, місяцями, днями.

Час від часу спогад про ту дівчину не дає мені спокою ще й тепер. Я запитую себе, чи були в неї шанси вижити в Нью-Йорку. Чи вона досі ще там. Чи поліцейський думає про неї так само часто, як і я. Можливо, мій дядько Шість, який став доктором статистики в Прінстоні, зміг би вирахувати число ризиків і перепон, які їй довелося пережити.

Я досить часто прошу дядечка порахувати, навіть якщо він ніколи не рахував, ні кілометрів, які йому довелося подолати впродовж літа, щоранку ведучи мене на урок англійської, ні кількості куплених для мене книжок, ні кількості мрій, які він для мене сконструював разом із дружиною. Я дозволяю собі багато чого в нього просити. Проте ніколи не зважилася просто сказати, чи він міг би визначити імовірність виживання пана Ан.

Пан Ан приїхав у Ґранбі тим самим автобусом, що й наша родина. І взимку, і влітку пан Ан сидів, підперши спиною стіну й поклавши ноги на перила балкона, з цигаркою в руці. Він був нашим сусідом на поверсі. Тривалий час я думала, що він німий. Якби зустріла його сьогодні, сказала б, що він аутист. Одного разу він послизнувся на ранковій росі і бабах — упав горілиць. БАБАХ! Він кілька разів прокричав «БАБАХ!» і розреготався. Я опустилася на коліна, щоб допомогти йому підвестися. Він обіперся на мене, тримаючись за руки, але не підводився. Він плакав. Ридма ридав. А тоді різко зупинився й повернув моє обличчя до неба. І запитав, який колір я бачу. Блакитний. Тоді підняв великий палець у повітря, а вказівний скерував на мій висок і перепитав, чи небо досі блакитне.

Перед тим, як пан Ан почав мити підлогу на заводі, що виробляв гумові чоботи, у промисловому парку Ґранбі, він був суддею, викладачем, випускником американського університету, батьком і в’язнем. У період між запахом каучуку й теплом суду в Сайгоні його впродовж двох років звинувачували в тому, що був суддею й засуджував співвітчизників-комуністів. Згодом у таборі перевиховання настала його черга бути засудженим і щоранку шикуватись у ряди разом із сотнями інших, що також опинилися на боці тих, хто зазнав утрат через війну.

Табір, оперезаний джунглями, став для них місцем усамітнення, де їм належало оцінити й сформулювати самокритичні оцінки щодо свого статусу контрреволюціонерів, зрадників нації, поплічників американців, а також поміркувати про спокуту, валячи дерева, сіючи кукурудзу, розміновуючи поля.

Дні минають одні за одними, наче ланки ланцюга: першу закручену довкола шиї, останню закріплено в центрі землі. Якось уранці пан Ан відчув, як його ланцюг скорочується: солдати вивели його з рядів і штовхнули на коліна в багнюку перед його колишніми колегами, які відводили перелякані й порожні очі, їхні тіла ледве чи були прикриті лахміттям і шкірою. Він розповів, що коли до його скроні торкнувся теплий метал пістолета, він в останньому бунтівному пориві підвів голову, щоб поглянути на небо. І вперше помітив відтінки блакитного, одні інтенсивніші за інші. Разом вони були такими осяйними, що аж засліплювали. Водночас у тиші почув клацання курка. Жодного шуму, жодного вибуху, ані крові, лише піт. Тієї ночі відтінки блакиті, які він побачив удень, пропливали перед його очима, немов у фільмі, що прокручувався знову і знову.

Він вижив. Небо розірвало ланцюг, врятувало й визволило його, тоді як інші гинули, задихнувшись і засохнувши в контейнерах, не отримавши шансу перелічити відтінки небесної лазурі. Тож тепер він щодня зобов’язує себе порахувати їх для них, разом із ними.

Пан Ан навчив мене розрізняти відтінки. Пан Мінь розбудив у мені бажання писати. Пана Міня я зустріла на банкетці з червоного вінілу у китайському ресторані на вулиці Кот-де-Неж, де мій батько працював, доставляючи їжу. Я сиділа й робила шкільні завдання, чекаючи доки закінчиться його зміна. Пан Мінь нотував вулиці з одностороннім рухом, окремі адреси, клієнтів, яких треба уникати. Він готувався до постачання їжі так само серйозно, завзято й напружено, як під час навчання на курсі французької літератури в Сорбонні. Його врятувало не небо, а письмо. За роки перебування в таборі перевиховання він написав кілька книжок, увесь час на одному-єдиному клапті паперу, який мав, одну сторінку на іншій, розділ за розділом, нескінченну історію. Без письма він сьогодні не чув би, як тане сніг, як росте листя і як прогулюються хмари. Він не побачив би мішечків у квітуючих братиків, оболонку зірки чи текстуру коми. Вечорами, розмальовуючи на кухні дерев’яних качок, канадських дроф, гагар, селезнів згідно з кольоровим планом, наданим працедавцем, він називав слова зі свого особистого словника: вербозілля лучне, скімлити, квадрафонія, in extremis, саккуліна, логарифмічний, кровотеча, ... вони звучали наче мантра, наче хода в порожнечу.

У той мирний чи повоєнний період у В’єтнамі кожен із нас рятувався по-різному. Мою родину врятував Ань Фі.

Саме Ань Фі, син-підліток подруги моїх батьків, знайшов пакунок золотих таалів, що його вночі мій батько викинув з балкона четвертого поверху. Весь день, що передував тій ночі, батьки просили мене смикати за кінець простягнутого по коридору шнурка, якщо раптом на нашому поверсі з’явиться один із десяти солдатів, що оселилися в нашому домі. Батьки кілька годин просиділи у ванній кімнаті, виймаючи золоті листочки й діаманти, заховані у манюсіньких рожевих і чорних плиточках. Потім вони обережно загорнули їх у кілька шарів мішечків з коричневого паперу, перш ніж викинути. Пакунок, як і передбачалося, приземлився в рештках зруйнованого будинку колишнього сусіда, що навпроти.

Упродовж того періоду на знак вдячності нашому духовному провідникові Хо Ші Міну діти мали завдання садити дерева, а ще збирати цілі цеглини серед руїн. Тож те, що я риюся на