Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

словами, то ж віддавали перевагу однослівним крикам. Іван спілкувався з ними тим же варіантом слобідської говірки. Бабуся Явдоха говорила доброю українською, але чи то від природи, чи то від обставин свого життя була дуже мовчазною. У школі з однокласниками Іван розмовляв лише російською. І з Машею Каламатною також розмовляв лише російською. Української Маша тоді не знала взагалі. Батьки навчали її німецької та французької, але не української.

Крім Михмиха Іван майже не може пригадати інших своїх шкільних вчителів. Ні облич, ні імен. Ну хіба свою першу вчительку, яка мала незрозуміле ім'я та по батькові: Малка Мордухівна. Можна було би подумати, що то через неї в Івана такий чіткий почерк, а не «курка лапою». Але ж ні, той почерк було дано Іванові разом із життям. А Малка Мордухівна завжди сварила його: такий гарний почерк, Ваню, і такі неприпустимі помилки в диктанті! Іван запам'ятав те слово: «неприпустимі». Неприпустимі помилки для хлопця, в якого добрий почерк. До тих, хто писав, як курка лапою, вимоги щодо грамотності від Малки Мордухівни були помітно нижчими.

Так, іще була примітна вчителька малювання Комуна Іллівна. Малювати Іван полюбляв, і його малюнки, на яких крокували червоноармійці з гвинтівками, висіли в коридорі їхньої школи. Але малювання було предметом другорядним, мовляв, у Країні Рад усі малюють своє щасливе дитинство. А всі інші вчителі були на одне лице, всі ставили Івану Івакові «дпг» (дуже погано), всіх він із задоволенням «вішав»: малював для них шибениці на видраних із зошитів аркушах в клітинку.

За два тижні перед тим, як німці взяли Київ, він пробігав біля садибки Михмиха та Людмили Уласівни.

— Чого ж ти не був у школі, Івасю? — лагідно спитав Михмих.

— А хіба є ще школа? — спитав Іван. Він саме ходив до міста, щоб бути серед тих, хто побачить, як до Києва увійдуть німці.

— Є школа! — урочисто відповів Михмих, — і завжди буде! Запам'ятай! Завжди буде наша школа!

Наступного дня Іван навіть пішов до школи, побачився зі шкільними товаришами, посидів на якомусь занятті, яке не відбулося. У класі стояв гомін, а чи візьмуть німці Київ, чи будуть у школі ті самі вчителі, чи німці пришлють інших. І вчителька, здається, біології, не здатна перекричати учнівські голоси, написала на дошці головне гасло тих днів і поставила три знаки оклику:

Ніколи німецький чобіт не ступить на святу київську землю!!!

Учителя рідної мови Іван того дня у школі не побачив, і більше до школи не ходив.

У 70-ті роки в їхній школі зорганізували вечір пам'яті Михайла Михайловича, куди запросили й Івана Івака, який тоді вже був знаним прозаїком, членом Спілки письменників. Він прочитав своє оповідання «Школа завжди буде!», присвячене світлій пам'яті Учителя.

Сивий учитель Степан Степанович провадить своє останнє заняття в місті, на околиці якого гуркоче війна. Але вчитель спокійно начитує учням диктант, що його всі написали без жодної помилки! Навіть останні двієчники на останніх партах! Бо хіба можна робити помилку у слові «Вітчизна», коли вона в небезпеці?

— Ні, я зараз не перевірятиму ваших зошитів, — каже Степан Степанович, — я перевірю їх після війни. Це станеться скоро, дуже скоро! Збережіть ці зошити, дорогі мої учні, до наступного заняття! А зараз заняття закінчено!

І учні, які завжди розбігаються хто куди, коли вчитель вимовляє ці слова, не розходяться. Їм хочеться ще побути в цьому класі. Ніби цим вони бодай якось можуть затримати мирне життя.

Всі, хто прийшов на той вечір пам'яті старого вчителя, чия збільшена світлина стояла в рамці біля вази з двома гвоздиками, плакали, поки Іван Івак читав своє оповідання, як усі плачуть на похороні. Втім, одна з колишніх учениць підвелася і сказала:

— Таким було останнє заняття з рідної мови! А ще був останній урок з рідної літератури! І на ньому Михайло Михайлович читав Шевченка! Все заняття! А ми сиділи і слухали, як заворожені! Михайло Михайлович був Учителем із великої літери!

Коли всі розходилися після вечора пам'яті Михмиха, разом з Іваном до тролейбусної зупинки ішла ще одна їхня однокласниця, яка добре пам'ятала, яким насправді було останнє заняття з рідної мови у вересні сорок першого. Тож не Шевченка читав Михмих, а якісь бездарні вірші про Сталіна, і весь час збивався! Відчувалося, що старий учитель був розгублений і не знав, що порадити своїм учням, коли до Києва от-от увійдуть німці. Плювати їм у вічі? Співати їм ув обличчя пісні про Сталіна? Тоді, на останньому занятті, він не закликав нас усіх ставати піонерами-героями, а навпаки — розгублено радив бути обережними. Але все одно він був милий дядечко! Мир його праху, хоч би де спочивав той прах!

Інша річ, а чи був Михмих Учителем із великої літери?!

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

А чи були в радянських школах Вчителі з великої літери? — відірвався від батькового «Останнього бажання» Валерій. У мене таких не було. Можливо, й були непогані вчителі, але Вчителів напевне не було…

Тут, у Варшаві, вже дуже пізно, але там, у сина, не ніч, а вечір. Ось він зробив новий пост про сірі будинки:

А в цьому світло-сірому, проте все одно сірому будинку жив мій учитель англійської мови. Гаврило Матвійович Маговський. Ми ходили туди втрьох із Лількою та моїм кузеном Mike Burko. Спершу двічі на тиждень, а потім тричі. Габріель Маг, як ми назвали його. Він дозволяв нам, тринадцятирічним пацанам і пацанкам, звертатися до нього на «ти» й