Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

оглянув спальню — що візьмеш з цієї баби? І, здається, не бреше, сучка, справді не знає.

Пройшов на кухню і відкрив холодильник. Великими шматками нарізав шинку і швидко ум’яв шмат, запиваючи холодним кислим рислінгом. Задзвонив телефон. Томик здригнувся, виглянув, усе ще жуючи, в кімнату. Клавка лежала й хлипала.

— Телефон! Заклало тобі, падло! Якщо він — спитаєш, звідки дзвонить.

Він штовхнув її ногою. Клавка встала, зиркнула з ненавистю припухлими від сліз очима, боком пройшла до апарата.

— Слухаю…

Було чутно, як після паузи в трубці залунали одноманітні гудки.

— Не той номер…

Вона пройшла до туалетного столика і важко опустилась на пуфик перед дзеркалом, упершись ліктями в коліна.

Томик дожував шинку, сунув плескату флягу із коньяком у кишеню. Підійшов до жінки, зімкнув пальці в неї на шиї.

— Питаю останній раз…

І раптом Клавка розліпила припухлі губи і вимовила мляво, наче під гіпнозом:

— У садах він. Хотів уранці злиняти.

Пальці Томика розімкнулись. Вона автоматично поправила волосся, підвелась і побрела у ванну, притримуючись за стінку руками. Біля дверей зупинилась і, не дивлячись на Томика, сказала:

— Тільки не встигнеш. Це міліція дзвонила, я нутром відчуваю…

— Чого ж ти, лярво, мовчала? — Він замахнувся, але вже клацнув засув на дверях ванної.

— Продали, втопили в параші…

Томик схопив телефон зі столика й шваркнув ним об підлогу. Вискочив на площадку, лишивши двері в квартиру розчиненими навстіж, і кинувся до ліфта…

Він мчав по дузі, і радіус кола дедалі зменшувався…

19

Панков збирав рюкзак. Спочатку поклав білизну й одяг, потім сунув консерви, інші припаси, між ними притулив круглу бляшану банку. Намет, інструменти були вже в човні.

Аеропорт, шосе, певно, перекрили, а ось цю поганеньку річечку шмонити не додумаються. А річка впадає в море, а там…

Він глянув на годинник — близько четвертої, тепер ждати нема чого. Згоріли хлоп’ята, шкода, звичайно, пуцьверінків… Никандрове щеня обвело круг пальця, такий уже, видно, весь його рід.

Ну, добре, резерв у нього є, і йде не порожнім, а інших жаліти ніколи, якщо самому вишка світить. Не підставиш, не врятуєшся.

Панков підняв жалюзі, визирнув у вікно. Надійний притулок ці сади. Він узяв ділянку років сім тому, через одну людину. І тоді ще зрозумів, яке це зручне місце: дорога поряд, річка, і, головне, ніхто ним не цікавиться, кому потрібен кульгавий інвалід… З цим протезом теж непогано придумав, клювали олухи, всі клювали, навіть свої. Так, місце — фарт. Він навіть хотів сюди телефон провести, та Ярчук не згодився, засічуть, мовляв. А може, тоді ще замислив?

За неосяжною хвилястою чередою темних садів затремтів тьмяний вогник. Хтось їхав по дамбі, дуже гнав машину. Тривога холодком побігла по хребту. Панков переклав вальтер у нагрудну кишеню штормівки. Дістав з-під лави протез — треба втопити в річці, по дорозі, тепер його інвалідство — зайва прикмета.

Машина була одна — поодинці вони не їздять, та ще так явно. Боятись поки що нема чого.

“Москвич” різко загальмував перед будиночком. Дверцята відчинились.

— Том… як ти мене розшукав?

Видала фарбована шалава! Панков не підвівся з табуретки, не відірвався від рюкзака, він наче й не помітив лихого Томикового погляду, монтировки в його руці.

— Пакуєшся?

Томик хрипко дихав. Замість відповіді Панков сам спитав:

— Коробку взяв?

Томик презирливо гмикнув, сперся на одвірок. Пан був у його руках: так і кортіло молоснути монтировкою по черепу…

— Узяв, питаю? Ти що, хильнув?

Панков затягнув шнур на рюкзаку й поставив його на стіл. Глянув пильно на Томика.

— Є трохи, — Томик скривився, — хоч і не від радості.

— Сам бачу — справи швах… Фраєрнулися ми з ним. Ти хоч лягавих не навів?

— Навів… Тільки не я!

Томик різко замахнувся, але вальтер уже дивився на нього.

— Тихо, дурню! Сідай, де стоїш! Сідай, кажу!

— Ти мене вже ставив під дуру за свого мертвяка! — Томик шарпонув на собі сорочку. — Хто Даниловича поклав, не ти? Мною прикрився, старий козел!

— Мовчи, бовдуре! — Панков не відводив пістолет. — Кинь залізяку! Купили тебе як лопуха, та зараз пізно про це. Змиватися треба.

— Змиватись? Менти всюди нишпорять, тільки тут тихо, — всіх засвітив і змивається… Я тебе з нар дістану!

— Шмаркач! Не тобі мене лякати. Якщо хто нас і продав, то це хлюст приїжджий! Жаль, вчасно не підкололи, в руках був…

— Ти ж з ним ділився при мені!

— Ага! Так поділився, що все залишив… Добре, ніколи тут з тобою. Чия машина в тебе?

— Родича… Губського.

Томик знесилено опустився на стілець.

— Так. — Панков висунув верхню шухляду буфета, пошукав щось. — Удвох нам линяти не з руки, згоден? Візьмеш мою інвалідку, про цю машину, мабуть, уже всі пости сповістили. Як ти тільки прорвався?

— Твою інвалідку? Може, краще зразу “ворона”? Думаєш, її досі не засікли?

Панков витяг з шухляди пакунок, пачка десяток важко впала на коліна Томика. Він тупо дивився на гроші. Взяв, машинально зважив на долоні.

— Тут на всіх. Побачиш хлопців — поділишся, сам знаєш, кому скільки. А я тобі дам знати з нового місця… як тільки коріння пущу. Тут нам гра навіки зламана. — Панков озирнувся, поляскав себе по кишенях — здається, все… — Ходімо, віднесеш рюкзак на катер. Я прихоплю те, що лишилось.

Він підняв з підлоги протез. Томик узяв рюкзак — наче знову став залізним охоронцем, правою рукою всевладного Пана.

Вони спускались по саду вниз, до річки. Туман вкривав дерева і будинки, роблячи передсвітанкову імлу ще густішою. Дошки причалу загойдались під ногами; з темряви виринув борт білого “катера” — великого моторного човна. Панков кинув протез на днище і заходився відмикати замок на ланцюгу. Тим часом Томик заштовхував рюкзак у бортовий рундучок.

— Заліза ти в нього напхав, чи що?

Його спина маячила перед самими очима Панкова. Озирнувшись на сусідні причали, біля яких угадувалися темні контури човнів, Панков висмикнув пістолет з кишені, і тої ж миті нищівний удар в щелепу звалив його на дошки причалу.

— Ось коли ти відкрився!

Панков мовчки боровся, відчуваючи, що непритомніє під безжальними ударами Томика. З сусідніх містків раптом шмагонув сніп жовтого світла і прогримів голос, підсилений радіорупором:

— Припинити! Краєв, Ґонтар, встати!

Томик завмер від несподіванки.

— Встати! Обидва — на берег, без фокусів!

Над тихою водою заревів потужний двигун, і видовжений силует моторного човна відірвався від дальнього причалу. З берега вдарив ще один прожектор. Почулися удари весел об воду. Тоді Краєв невловимим рухом висмикнув руку з обіймів Томика і двічі вистрелив