Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

невчасно він її покинув. «Не плач і не побивайся за мною, – неначе знову почула його слова. – Я тобі і звідти допомагатиму, – обіцяв за хвилину до смерті. – Краще заспівай мені…» Після того вони довго дивилися одне на одного. Вона спершу не повірила, думала: почулося, – а здогадалась, то аж волосся на голові дибки стало. Ще до весілля він любив слухати, як вона співає, а відтак, повернувшись додому із заробітків, щоразу нагадував про свою «любиму». І кожного разу Мусій дивився на неї зачаровано. Співати ж над помираючим – такого навіть не чула, тому не наважувалась і рота розкрити. Але Мусій знову шепотів: «Лю-би-му». Тож проковтнувши гірку й тягучу слину, вона почала: «Чорнії брови, карії очі, – ледь було її чутно. – Темні, як нічка, ясні, як день! – якби й хотіла голосніше, то не змогла б, так тремтів її голос. – Ой очі, очі, очі дівочі, – бачила і в його очах сльози. – Де ж ви навчились зводить людей?» Вона й зараз пам’ятає, як на його обличчі почав моститися потойбічний спокій, навіть відчула ту мить, коли душа пташкою випурхнула з тіла. І тоді хотілося не співати, а кричати, тільки не могла порушити страшну тишу, яка враз запанувала в їхній хаті. Після смерті чоловіка жодного разу не співала – не до пісень стало, усе швидко покотилося, неначе згори в якусь прірву. 9

Раніше по осені лише холодний вітер носився поміж хатами, а зараз новини від нього не відставали. Уже й звикли до них, збайдужіли, інколи навіть до кінця їх дослухати не хотіли. Одного дня, тільки-но зачинила Настя двері, зібравшись прибрати в хаті після вранішньої метушні, коли сусід постукав.

– Відчиняй, ти такого ще не чула! – вона поспішила до дверей, бо він був дуже збуджений. – У Бахмуті велика гульба, – одразу й почав, забувши навіть поздоровкатись. – Солдати розгромили великий казенний горілчаний завод. Виносять і вивозять величезні сулії з горілкою, – завжди говорив, що він непитущий, а то аж слину ковтнув; мабуть, і йому взнаки давався «сухий закон». – Гусаки[1] по десять літрів, – ще й руками показав, які вони великі. – Одні далі їх везуть, другі просто там наливають, треті частують, а четверті вже співають, – та так у нього очі заблищали, неначе й сам там не одну чарчину перехилив під свої невеличкі вуса. «Боже, царя храні!» – затягнув пісню, яку ще й зараз вважали гімном Російської імперії. «Гордих смірітелю, слабих хранітелю, всєх утєшітелю, всєм ніспошлі!» – горлав так, що вона вже й не сумнівалася: він щойно звідти. – Це вони так співають, – показав рукою у бік Бахмута.

– Ото антихристи! – Настя ніколи не була на боці тих, хто чинить безчинства. – Добралися все-таки. Дід Карпо ще коли говорив, що ніде й пляшки дістати, а там їх багато. Припускав, що колись доберуться до них, бо про горілку солдат щодня думає. Виходить: як у воду дивився, – чомусь ця історія їй здавалася смішною. – І скільки ж тих любителів зеленого змія?

– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.

– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.

Він далі розказував, а вона уявляла, як за горілкою потяглися місцеві з усієї округи – хто возом, а хто й підтюпцем. Їхали й залізницею, бо на другий день про те вже знали не тільки в Харкові, а й на Дону. І з Донбасу поспішають туди шахтарі, адже такий подарунок їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

– Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

– Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

– Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

– І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

– Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

– А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

– Кажуть, більшовики в їхній полк