Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

невже поважні чоловіки хочуть, щоб ми знову зібралися? – тепер вона й від такого б не відмовилась. – Чого їм ще не вистачає? Про те, щоб забрати землю, уже й рішення повітового селянського з’їзду є, і не тільки про поміщицьку, а й церковну, монастирську та казенну. Підписано й на передачу її селянам без-кош-тов-но, – і так вона це сказала, неначе з високої трибуни перед великою громадою. – Але чому все затягується? – спинилася й розвела руками.

– Краще б не знати, ніж довго чекати, – любила й Настя їхню багату народну мову.

– Ні, крига скресла, і ми це знаємо, – вона вважала, що до перемоги вже недалеко. – Тільки коли довго тягтимуть, ми й у цьому питанні знайдемо винуватців, – посварилася пальцем у бік земської управи. – Поводимо одного та другого по Ізюму, як Безпалова сьогодні. Того обмотали тканиною, яку він придбав по блату, а Семикіну й Сумцову прив’яжемо до плечей по доброму оклунку з землею. Коли їх потягають, швидко одумаються! – Палажка й до такого була готова.

Йшли та далі говорили про те, як довго це питання визрівало, поки набрало такої ваги. Пригадували й тих перших, що висунули таку вимогу – ними були інтелігентні чоловіки з партії есерів, які ще бозна-коли закликали вимагати демократичних прав, але, поки був на столі шматок хліба, цей люд розкачати не вдалося. Тепер уже кожен селянин розумів, що без боротьби нічого не вийде. Пропала в людей совість, куди й подівся сором, скрізь командують нахабні та крикливі, які роблять усе, аби набити грішми свої кишені. Здається, тим тільки й живуть, усе інше їх просто не цікавить.

– Бач, які ми раніше були дурні, – сьогодні тому дивувалася і Настя. – Не розуміли, навіщо вони свою партію тут створили, навіщо життям своїм ризикують. Усе думали, що з власної користі. Хіба простий люд знав, що йому робити та за ким іти, аби життя кращим ставало?! – і тут вона нічого не вигадала, бо саме ті інтелігентні патріоти намагалися всіх просвітити. Пригадувала, як свого Григорія до них не пускала, а коли того ледь не арештували, то й слухати про них нічого не хотіла.

Тільки про що б не говорили, а знову до землі поверталися, бо ще лишалася та, яка зовсім не оброблялася. Вони й на таку були згодні – на оренду чи викуп, аби за помірну ціну.

– А якщо так не зроблять, нехай самі все засівають, бо ще два тижні – й усе, потім уже не виросте, – баба Палажка аж піт із лоба витерла, хоча сонце ще не дуже пекло. – Та й чого б їх не змусити, коли в нашому повіті малоземельних селян і тих, у кого зовсім землі немає, майже дев’яносто відсотків. По всій Харківській губернії ми на першому місці, – а сама все про ту маленьку купку багатіїв думає. Інші ще й клянуть, а вона поки що стримується від такого гріха. – А якщо справді не засіють, що ж тоді буде?! – розвела руками й розгублено роззирнулася навколо. – Село ж велике! То невже… – і не доказала, уявивши страшну картину.

Від таких слів Насті теж було не по собі, і в її коморі навіть миші похарчуватися було нічим. Збиралася й вона в церкву на службу, яку всім миром замовляють, аби голод не настав. А там й інше з голови не йшло, бо не одна біда до неї завітала, привела і біденят з собою, які й хату догори дриґом перевернули, – так вона думала про свою сім’ю.

– Не хвилюйся за Акима, він живий і здоровий, – баба Палажка неначе думки її читала. – Бачили його днями у Слов’янську, на содовому заводі агітував за більшовиків, – повідомила неприємну новину. – Тільки ніяк я не можу зрозуміти: як він до них потрапив. Спокійний, розсудливий – і до тих горлопанів… – неначе чимось гострим різонула по Настиній душі, а сама, дивуючись, то піднімала плечі, то опускала. – Якщо це хлопці з залізничної котельні втягли його туди, то їх зовсім мало, та й ніхто їх серйозно не сприймає, – розмірковувала неголосно. – Не збагну й іншого: чому вони такі злі на всіх? Щойно дізнаються, що хтось не так думає, одразу вважають його найлютішим ворогом. Есерів називають лизоблюдами буржуазії, а ті їх – посміховиськами. Неначе всі й дорослі, а коли послухаєш – діти та й годі.

Настя не знала, що відповісти. Ні про більшовиків, ні про есерів говорити не хотілося.

– Я так раділа, коли дядько Іван за нього своєму начальству слово замовив, – почала пригадувати, з чого ж усе почалося. – І робота хороша, і зарплата чимала, та й він старався, ніхто не скаже, що ледачий, – сама все терла рукою по обличчі.

Спали на думку і його розповіді про якийсь совєт та матьорих комісарів, які вже й сюди з Росії приїжджають. Навіть запам’ятала, як світилися його очі, коли він про них розповідав.

– Неначе справді пороблено йому стало після зустрічі з ними, – жалілася бабі Палажці, як рідній людині.

– То ти його до Насті Савонихи відведи, нехай пошепче, – повторила те, що люди в таких випадках порадили б. Сама усміхалася, не вважаючи їхню розмову серйозною. – Хоче довести, що не тільки Григорій, а й він не ликом шитий, – це так вона його зрозуміла.

Інколи й Настя про те думала, а іншим разом вважала, що вони просто збили його з пантелику.

– Горлопани… – кимось придумане прізвисько здавалося дуже вдалим. – То хто їх слухає? – хотіла почути відповідь, але Палажка мовчала. – Якраз російські люди й слухають, а їх у нашому Ізюмі багато, і в Слов’янську, і в Краматорську також, – сама й відповідала словами сусіда Петра, який завжди все знав. – Тільки якби з того чого не вийшло, – додала й від себе. – Краще б на війну забрали, – проказала, тяжко зітхнувши. – Гриць із першого дня бігав до військкомату та просився, поки все ж пішов «охотником», тобто добровільно, а цей не хоче. Правда, скоро можуть забрати, не чекаючи, поки двадцять один рік виповниться, адже багато люду побили, а воювати ж треба.

Вона й сама не знала, що з цього краще, то більше й не питала у баби Палажки. А вдома знову дорікала своєму Мусію за те, що так